Уся база знань
Просвіта Фемінізм
Міфи та факти про сексуальну орієнтацію та гендерну ідентичність Онлайн безпека для ЛГБТК+ активісток_ів
База знань

Гендернозумовлене насильство в стосунках ЛГБТ+ людей: огляд проблеми та шляхів її вирішення

ЗМІСТ

Вступ

Загальні поняття та данні

Види і прояви насильства з боку партнера

Допомога постраждалим від насилля та труднощі з її отриманням

Системна протидія насильству з боку партнера

Підсумки та рекомендації

Вступ

Гендернозумовлене насильство загалом можна визначити як таке, вчинення якого має підґрунтям певний гендерний устрій суспільства. На сьогодні таким устроєм повсюдно залишається патріархат із більш чи менш жорсткою ієрархією, в якій чоловічий гендер домінує над жіночим, а також із більш чи менш жорстким розмежуванням цих гендерів, яке визначається застосовуваними до них наборами норм, установок, стереотипних уявлень. Таким чином, найчастіше про гендернозумовлене насильство говорять як про насильство, яке вчиняють чоловіки над жінками. Хоча саме такі його прояви, дійсно, є найпоширенішими, однак зводити все лише до них було б спрощенням. Адже нав’язувані гендерні норми можуть обумовлювати насильство і щодо людей того ж гендеру, коли вони порушують встановлені такими нормами межі.

Зокрема, коли розглядається проблематика гендернозумовленого насильства, поза фокусом уваги часто опиняються ЛГБТ+ люди. З одного боку, через їх загалом меншу видимість, яка є наслідком неприйняття в суспільстві. З іншого боку, оскільки особливості сексуальної орієнтації та гендерної ідентичності (СОГІ) створюють хибне враження, що динаміка стосунків, обумовлена гендерними нормами й стереотипами, начебто їх не стосується й не має зачіпати. Проблеми ЛГБТ+ загалом часто подаються в окремому контексті й подекуди сприймаються, наче вони і є якимись окремими від «загальнолюдських». Насправді ж коректніше говорити про те, що СОГІ просто додає своєї специфіки до загальної проблематики, в тому числі й пов’язаної з насильством.

Значний обсяг гендернозумовленого насильства складає домашнє насильство й насильство з боку інтимного партнера, протидії якому останнім часом приділяється більше уваги. Щоб не переобтяжувати текст, цей термін вживається в ньому саме в формі «насильство з боку інтимного партнера» або скорочено «насильство з боку партнера». При цьому мається на увазі, що партнером може бути людина будь-якого гендеру

Зокрема, торік Україна ратифікувала Стамбульську конвенцію – Конвенцію Ради Європи про запобігання насильству проти жінок і домашньому насильству та боротьбу з цими явищами – та працює над імплементацією її положень. Ця конвенція містить згадки в тому числі й про насильство за ознаками СОГІ. Однак в українському публічному та медійному просторі такі прояви насильства все ще залишаються певною «сліпою плямою» – тим, про що одна частина суспільства не дуже хоче чути, а інша частина не дуже має можливість вільно говорити.

Цей текст також не претендує на розкриття ситуації з проявами насильства з боку партнера щодо ЛГБТ+ людей в Україні, зважаючи на брак такої інформації на поточний момент. Він радше сфокусований на загальній інформації та тенденціях із цієї проблематики в світі, плекаючи надію, що тим самим він прокладе шлях до подальшого ширшого й більш відкритого обговорення та пошуку вирішення проблем і в нашій країні. Також цей матеріал не охоплює ті види гендернозумовленого насильства, що виходять за межі приватної сфери стосунків і суб’єктами яких є, наприклад, носії культурних традицій чи державні інституції. Їм планується присвятити окремий матеріал.

Загальні поняття та данні

Домашнє насильство може бути визначене як насильство, що виникає в побутових стосунках, таких як сімейні або спільне проживання.

Насильство з боку інтимного партнера є видом домашнього насильства, що може виникати з боку як поточного, так і колишнього партнера. В англійській мові для нього часто вживається абревіатура IPV – від intimate partner violence.

Іноді ці два терміни використовуються як синонімічні. Проте домашнє насильство є все ж більш широким поняттям, оскільки може включати насильство з боку різних членів родини – наприклад, батьків щодо дітей. Також не всяке домашнє насильство є гендернозумовленим – у тих же стосунках батьків і дітей гендер може не бути визначальним чинником, якщо не йдеться про випадки, коли, наприклад, насильство чинять над дитиною, чия поведінка не відповідає гендерним стереотипам.

Якщо говорити про насильство з боку партнера ЛГБТ+ людини, то на перший погляд може здатися, що йдеться виключно про одностатеві гей- та лесбійські пари.

Однак у загальному випадку це можуть бути випадки насильства:

  • з боку партнера тієї ж статі / того ж гендеру в гомосексуальних стосунках;
  • з боку партнера іншої статі / гендеру в гетеросексуальних стосунках транслюдини;
  • з боку партнера іншої статі / гендеру в стосунках бі-/полі-/пансексуальної або квір-людини;
  • з боку колишнього або фіктивного партнера іншої статі гомосексуальної людини – наприклад, у ситуаціях, коли людина до певного часу не усвідомлювала свою гомосексуальність або ж приховувала чи продовжує приховувати її за фасадом гетеросексуальних стосунків;з боку когось із партнерів тієї чи іншої статі / гендеру в поліаморних стосунках.

З точки зору характеру стосунків насильство може бути:

  • з боку постійного партнера. Для таких випадків властивий повторюваний характер насильства, що набуває системи й може поєднувати в собі різні прояви одночасно;
  • з боку колишнього партнера. Один із типових випадків тут, коли ЛГБТ+ людина мала стосунки ще до камінг-ауту чи трансгендерного переходу, або навіть до усвідомлення своєї СОГІ, що мало наслідком неприйняття партнером або партнеркою, водночас той або та і не залишили її в спокої після припинення стосунків;
  • з боку нового або ситуативного партнера. Цю категорію іноді виокремлюють як «насильство на побаченнях» (dating violence), коли стосунки не є сталими, і в таких випадках є особливий ризик, що насильство матиме гомофобне, біфобне чи трансфобне підґрунтя. До неї ж відноситься насильство з боку клієнтів над секс-працівницями (серед ЛГБТ+ людей це найчастіше бувають трансжінки).

Якщо для цисгетеросексуальних пар проблематику насильства почали підіймати та вивчати досить давно, перші її дослідження в стосунках ЛГБТ+ людей з’явилися в 70-х роках минулого століття. Ширші ж підходи до збору й аналізу даних, що дозволили отримати більш систематизовані результати й статистику, відносяться вже до 21 століття. Це пов’язано як із загальними процесами нормалізації дискурсів навколо ЛГБТ+ тематики, так і з тим, що раніше насильство в стосунках зазвичай розглядалося як таке, що вчиняється насамперед чоловіками щодо жінок. Стосунки ж одностатевих пар сприймалися за замовчуванням як «рівні», в яких подібні випадки мають бути радше винятками, не вартими цілеспрямованої уваги. Втім, щоб зрештою підтвердити або спростувати цю гіпотезу, якраз і були потрібні дослідження.

По факту ж більшість дослідників сходяться на тому, що ЛГБТ+ люди протягом життя в середньому частіше стикаються з насиллям з боку партнера, ніж цисгетеросексуальні люди. При цьому показники різняться залежно від конкретної групи. Так, у 2010 році в США було проведено Національне опитування щодо насильства з боку інтимного партнера та сексуального насильства (NISVS), в якому взяли участь понад 18000 людей.

Дан з результатів опитування NISVS

У 2015 році Інститут Вільямса, який загалом сфокусований на дослідженні тематики СОГІ, провів огляд низки досліджень насильства щодо ЛГБТ+ за період починаючи з кінця 1980-х років. Згідно з ним, для тих досліджень, де вибірки є репрезентативними, відсоток людей, що пережили насилля з боку інтимного партнера протягом життя, знаходиться в таких діапазонах:

  • для геїв: 25,2%–33,3%
  • для бісексуальних чоловіків: 16,1%–37,3%
  • для лесбійок: 25,0%–40,4%
  • для бісексуальних жінок: 42,9%–56,9%

З цих даних можна зробити висновок, що ризик стикнутися з насильством є вищим для жінок порівняно з чоловіками, а також для бісексуальних людей порівняно з гетеро- і гомосексуальними, досягаючи найбільшого рівня на перетині цих категорій – для бісексуальних жінок. Лише для геїв він знаходиться на рівні, співмірним із тим, що для гетеросексуальних чоловіків.

Якщо опитування NISVS стосувалося лише сексуальної орієнтації, то в Інституті Вільямса проаналізували також і ситуацію щодо транслюдей. Кількість досліджень тут загалом є меншою, але з наявних випливає, що з насиллям з боку інтимного партнера стикалися від 31,1% до 50%.

Водночас, опитування трансгендерних людей у США 2015 року дало результат у 54%, що теж є дуже високим показником.

У NISVS також вивчалося, якою є стать партнера або партнерки, що вчиняє насилля. У випадках геїв та лесбійок насильник або насильниця має ту ж стать у 90,7% та 67,4% випадках відповідно. У бісексуальних людей насильник або насильниця іншої статі у випадках 89,5% жінок та 78,5% чоловіків.

З цього можна зробити два висновки: по-перше, що в стосунках негетеросексуальних людей, як і в гетеросексуальних, насилля частіше вчиняють чоловіки; по-друге, що в середньому насильниками або насильницями частіше стають особи іншої статі.

Останнє насамперед видно на прикладі бісексуальних людей, однак і серед лесбійок близько третини – це випадки з чоловіками. Це також повертає нас до вже згаданої тези, що гомосексуальна орієнтація сама по собі не виключає досвід стосунків із людьми іншої статі або гендеру.

Вищезазначене підтверджує, що гендерна зумовленість присутня й у ЛГБТ+ стосунках. Адже патріархальне суспільство нормалізує насильство з боку чоловіків, програмуючи їх на те, що вони мають добиватися свого силою, тоді як жінки, навпаки, повинні коритися. Водночас, зауважимо, що хоча чоловіки-насильники й переважають кількісно, це не настільки значна перевага, щоб зводити все виключно до гендерної приналежності. Пізніше також покажемо, як гендерна зумовленість може відігравати роль й у стосунках суто одностатевих пар.

У 2015 році було опубліковано дослідження «Домашнє насильство та насильство в стосунках щодо ЛБТ-жінок у ЄС», що поєднало в собі окремі дослідження у 8 країнах Європейського Союзу. На відміну від згаданих вище досліджень у США, воно не було спрямоване на отримання статистичних даних, а було радше якісним, зосередженим на виявленні тенденцій у проявах насильства та найкращих засобів протидії їм. Сфокусоване насамперед на жінках, воно тим не менш дозволило виявити певні закономірності щодо ЛГБТ+ людей загалом.

Зокрема, це дослідження показало, що одностатевим парам притаманний такий самий цикл насильства, як і різностатевим.

Він включає в себе фазу «медового місяця», коли насильство відсутнє; потім фазу зростання напруги, що зрештою завершується актом насилля; після чого йде вибачення насильника або насильниці й запевнення, начебто такого більше не повториться, – але потім цикл починається знову.

Водночас, є важливі аспекти, що вносять свою специфіку саме в стосунки ЛГБТ+ людей:

  • загроза аутингу, тобто розкриття сексуальної орієнтації або гендерної ідентичності серед людей, яким вона невідома – це можуть бути колеги по роботі, родичі, друзі;
  • соціальна ізольованість, у якій перебуває партнерка або партнер через свою сексуальну орієнтацію або гендерну ідентичність.

Названі фактори можуть грати на руку насильнику або насильниці в бажанні утримання контролю і влади над жертвою, оскільки сприяють її ізоляції від оточення й зменшують імовірність, що вона шукатиме в ньому підтримки та допомоги.


В Україні, хоча окремі випадки насильства з боку партнера в ЛГБТ+ середовищі ставали відомими й потрапляли в ЗМІ, досліджень цієї теми чи принаймні спроб більш системного її вивчення досі не було. Зокрема, в 2020 році журналісти надіслали запити до обласних управлінь Національної поліції, щоб з’ясувати, чи реєстрували правоохоронні органи будь-коли випадки насильства в ЛГБТ+ стосунках, і отримали відповідь, що таких не було. Проте це вказує не так на відсутність випадків насправді, як насамперед на те, що поліція в своїй статистиці ніяк не виокремлює одностатеві пари або ознаки СОГІ, тож якщо фактично такі й були, дані про це просто не зберігаються.

Види і прояви насильства з боку партнера

Існують різні класифікації насильства з боку інтимного партнера залежно від того, які ознаки беруться за основу. Можна, зокрема, назвати такі:

  • Ситуативне/систематичне насильство. Перше означає радше окремі ситуації, коли в певний момент взаємодія між партнерами або партнерками переростає в сварку з насильницькими діями з одного або й обох боків, проте такі епізоди не мають повторюваного характеру. Систематичність натомість означає саме повторюваність, регулярність проявів, у яких зазвичай можна чітко розрізнити, хто чинить насильство, а хто від нього потерпає.
  • Взаємне/невзаємне насильство. Самоочевидно за назвою, в першому випадку йдеться про прояви насильства з обох боків, наприклад, сварки, що можуть ініціюватися в різних ситуаціях одним або іншим партнером. Друге ж – насильство в один бік, де є насильник або насильниця і жертва.

Невзаємне систематичне насильство ще називають «інтимним тероризмом». Воно є насамперед способом встановлення або утримання влади та контролю над партнером або партнеркою і може поєднувати в собі різні форми, про які детальніше йтиметься далі. Саме цей вид насильства зазвичай є найбільш тяжким за наслідками.

Виокремлюють також категорію насильницького опору, який виникає як спосіб зупинити насильство з боку партнера силовими ж методами. Він може бути як спонтанною, імпульсивною реакцію на певний акт насильства, так і підготовленою відповіддю на систематичні насильницькі дії. Водночас, навіть якщо відповідь є більш жорсткою за той акт насилля, яким була викликана, їх не можна урівнювати, оскільки вона є способом самозахисту.

Основна відповідальність за насильство завжди має лежати на тій стороні, яка його ініціює.

Тут важливо зауважити, що часто під насильством за замовчуванням розуміють лише фізичні його прояви, проте насправді форми, яких воно може набувати, значно різноманітніші. Є різні їх класифікації, більш-менш схожі за переліком основних видів. Виходячи ж із тих, що може відбуватися в стосунках ЛГБТ+ людей, можна зупинитися на такому переліку:

  • фізичне насильство;
  • сексуальне насильство;
  • психологічне (емоційне) насильство;
  • економічне (фінансове) насильство;
  • культурне насильство.

Далі розглянемо окремо кожний із цих видів, роблячи акцент на тих специфічних проявах, що пов’язані саме з належністю до ЛГБТ+ людей. При цьому, як варто зазначити ще раз, в реальних ситуаціях ці прояви можуть іти в комплексі, що лише помножує шкоду, яку вони наносять.

Фізичне насильство

Фізичне насильство охоплює будь-які дії, що завдають партнеру або партнерці тілесної шкоди або інших тілесних страждань, а в ширшому сенсі – і погрози вчинення таких дій.

Прикладами його можуть бути дії безпосереднього фізичного впливу: биття, штовхання, кусання, удушення, зв’язування, кидання в партнера речей, застосування зброї. Також це можуть бути обмежувальні дії фізичного характеру: запирання в кімнаті чи, навпаки, поза межами дому; залишення без їжі, одягу, ліків тощо.

Крім перерахованих, у стосунках з ЛГБТ+ людьми фізичне насильство може мати такі додаткові прояви:

  • Застосування насилля до геніталій чи грудей партнера або партнерки. Це може мати додатковий психологічний вплив на транслюдей, зайвий раз викликаючи дисфорію від їхніх статевих органів або навпаки, знецінюючи ті зміни, що з ними відбулися в процесі переходу.
  • Заборона транспартнеру або транспартнерці вдаватися до медичних втручань, пов’язаних із транспереходом – наприклад, вживати гормони або робити хірургічну операцію.
  • У випадку ВІЛ-позитивних людей – спроба заразити партнера або партнерку ВІЛ, щоб таким чином збільшити контроль над ним або нею.
Сексуальне насильство

Сексуальне насильство – це, в широкому сенсі, будь-які сексуальні дії або поведінка щодо партнера або партнерки, що є для нього або неї небажаними. Це може бути фізичний сексуальний контакт в діапазоні від доторків до зґвалтування, а також такі прояви як ігнорування сексуальних потреб партнера або партнерки, зневажливі висловлювання щодо тіла, зовнішності, сексуального досвіду, поведінки, бажань; відмова у використанні засобів для безпечного сексу, примушування до сексуальної взаємодії з іншими тощо.

Щодо ЛГБТ+ людей сексуальне насильство може проявлятися ще таким чином:

  • Насильник або насильниця може використовувати хибне твердження, що жінки не можуть бути ґвалтівниками, або що чоловіки не можуть бути зґвалтовані, аби заперечувати факт насильства.
  • Можуть використовуватися стереотипи, пов’язані з ЛГБТ+ людьми або з гендерними ролями, щоб схиляти до певної сексуальної взаємодії. Наприклад, до анального сексу у випадку геїв, або до такого, де більш маскулінна людина виступає у виключно активній ролі, а більш фемінна – у пасивній.
  • Ігнорування гендерної ідентичності або репрезентації трансгендерного партнера / трансгендерної партнерки під час сексуальної взаємодії, зокрема акцентування уваги на «чоловічій» або «жіночій» природі його або її статевих органів.
  • Відмова у використанні засобів захисту під приводом, начебто ЛГБТ+ секс безпечний (наприклад, оскільки не призводить до небажаної вагітності).
  • Примушення бісексуальної людини до сексу втрьох чи групою під приводом того, що таке начебто має бути властиво її сексуальній орієнтації.

Можна побачити, що прояви сексуального насильства часто тримаються на гендерних стереотипах та ролях, коли навіть у стосунках людей одного гендеру відтворюються моделі, породжені патріархатом. Або навпаки – відмінність від його типової моделі використовується як спосіб, щоб приховати насильство.

Таким чином, у цих випадках прояви насилля є гендернозумовленими навіть попри те, що воно відбувається між людьми одного гендеру.

Психологічне насильство

Терміни «психологічне насильство» та «емоційне насильство» вживаються певною мірою як синонімічні і стосуються поведінки, що підриває психологічний та емоційний стан партнера або партнерки, самооцінку та цілісність особистості шляхом залякування, психологічного тиску, маніпуляцій тощо.

Воно може включати в себе такі прояви як словесні погрози, постійну та невиправдану критику, надмірний контроль, обмеження контактів, приниження, знецінення, обзивання, кричання, фальшиві звинувачення, газлайтинг, ревнощі, відмову в підтримці, і може проявлятися як при перебуванні наодинці з партнером або партнеркою, так і в присутності інших.

У стосунках ЛГБТ+ людей бувають такі специфічні прояви:

  • Заперечення того, що насильство взагалі можливе в негетеросексуальних стосунках – або, навпаки, подання його як їхньої органічної складової, з якою не потрібно боротися.
  • Звинувачення партнера або партнерки, що через свою належність до ЛГБТ+ той або та заслуговує на насилля – наприклад, якщо є бісексуальною або трансгендерною людиною в гетеростосунках.
  • Примушення партнера або партнерки до камінг-ауту або, навпаки, до закритості. Також розкриття сексуальної орієнтації або гендерної ідентичності партнера або партнерки його або її родині, колегам по роботі тощо без попереднього узгодження.
  • Використання високого рівня гомофобії, біфобії або трансфобії в суспільстві як аргументу для партнера або партнерки, що прийняття з боку інших людей не буде, або що насильник – єдиний, кому можна довіряти; обмеження його або її соціальних контактів таким чином.
  • Заборона на спілкування з друзями тієї ж статі або гендеру через ревнощі (в гетеросексуальних стосунках аналогічна заборона може стосуватися протилежної статі або гендеру).
  • У разі наявності в партнера або партнерки дітей – використання їх як засобу тиску у зв’язці з сексуальною орієнтацією або гендерною ідентичністю: від роздування почуття провини перед дітьми через СОГІ до погроз розкриття СОГІ перед родичами або представниками влади, через що дітей можуть забрати.

Психологічне насильство часто буває розпізнати складніше за інші саме тому, що воно зазвичай не має фізичних, матеріальних проявів. Це дає більше простору як для нормалізації, наче воно є прийнятною частиною стосунків, так і для маніпулювання й навішування провини на постраждалу сторону. Проте за наслідками воно може бути не менш шкідливим та руйнівним, а інколи й більше, бо, як зазначала респондентка в одному з досліджень, «залишає шрами на душі» – іншими словами, довготривалі, а то й довічні наслідки для психіки.

Прикладом нормалізації насильницьких практик є, наприклад, переглядання вмісту мобільного телефону партнерки або партнера, що є порушенням особистих меж і засобом контролю, однак може сприйматися як ознака близькості стосунків. Інший приклад, також заснований на контролі: коли від партнера або партнерки вимагається надсилати фото з роботи, щоб переконатися, що він або вона на робочому місці. Причиною цього можуть бути ревнощі – однак вони, у свою чергу, сприймаються як ознака «справжньої» закоханості. Таким чином те, що за суттю є насиллям, може сприйматися навіть як дещо позитивне – насамперед через залежність жертви від насильника або насильниці та їхніх стосунків.

Іншим прикладом емоційного насильства, що може бути неочевидним, є нанесення самоушкоджень, яке робиться демонстративно із звинуваченням партнера або партнерки в тому, що вони заподіюються саме через його або її поведінку, та примушуванням до її зміни або до певних дій. Саме демонстративність тут і є ознакою того, що це прояв насильства, а не лише психічних проблем людини, яка вчиняє самоушкодження. До цієї ж категорії належать і погрози скоєння суїциду.

Економічне насильство

Економічне насильство (також використовується термін «фінансове насильство», хоча його значення дещо вужче, стосуючись лише, власне, фінансів) полягає в тому, що насильник або насильниця утримує контроль над економічними ресурсами людини, з якою перебуває в стосунках, що робить ту залежною від нього або неї в більшості життєвих аспектів.

Це може проявлятися безпосередньо шляхом контролю над грошима і тим, на що можна чи не можна їх витрачати; примушування до оплати витрат; користування банківськими картками партнера або партнерки без узгодження з ним; присвоєння або знищення його або її власності; примушення до підпису документів, пов’язаних із власністю та фінансами. Також прямим чи непрямим наслідком такого контролю може бути обмеження можливостей партнера або партнерки в навчанні та кар’єрі.

У стосунках ЛГБТ+ людей економічне насильство може мати ще такі прояви:

  • Використання ролей у парі як аргументу, чому саме партнер – наприклад, як більш маскулінний, той, хто відіграє роль «чоловіка» – має платити більше.
  • Примушування партнера або партнерки платити за витрати людини, яка чинить насильство, пов’язані з транспереходом: гормональні препарати, відвідування лікарів тощо.
  • Погрожування розкрити сексуальну орієнтацію або гендерну ідентичність партнера або партнерки на роботі, де той або та не бажає цього робити, що може мати наслідком звільнення й втрату джерела доходу.
  • Видавання себе за партнера або партнерку при здійсненні фінансових операцій. В одностатевих стосунках це може бути легше, оскільки фото на документах, коли це люди однієї статі, можуть сприйматися як більш схожі.

Не лише в ЛГБТ+ стосунках, але й у них також доволі поширеною є ситуація, коли хтось із партнерів заробляє більше за іншого або іншу, кого фінансово забезпечує, та в якості плати за це вимагає максимального контролю за діями або певної «плати за щедрість». Наприклад, це може бути задоволення сексуальних потреб – тим самим фінансове насильство переходить уже в сексуальне.

Культурне насильство

Культурне насильство не завжди виокремлюють як вид, проте в контексті стосунків ЛГБТ+ людей це має сенс. Воно виникає тоді, коли насильник або насильниця використовує аспекти соціокультурної приналежності, ідентичності партнера або партнерки, щоб утримувати контроль, маніпулювати та завдавати шкоди.

Таке насильство спирається на існуючі в суспільстві нерівності й пов’язані з ними негативні явища: сексизм, класизм, расизм, ейджизм, ейблізм, а також гомофобію, біфобію і трансфобію.

Воно може проявлятися як приниження на основі відповідної ідентичності, заборона чи обмеження на пов’язані з нею практики, примушення до практик, неприйнятних для культури партнера або партнерки, обмеження доступу до спільноти відповідної культури тощо.

У стосунках ЛГБТ+ людей культурне насильство може проявлятися таким чином:

  • Стверджування, що партнер або партнерка має «недостатньо справжньості» для своєї ідентичності. Наприклад, у випадку транслюдини, яка ідентифікує себе як жінка, однак не робить операцію вагінопластики.
  • Під приводом тієї ж «недостатньої справжності» примушування партнера або партнерки до соціальної ізоляції – наприклад, якщо це транслюдина, зовнішність якої може не зчитуватися однозначно як «жіноча» або «чоловіча».
  • Навмисне вживання неправильних займенників та/або імені партнера або партнерки – знову ж таки, коли це транслюдина.
  • Контроль над тим, щоб поведінка партнера або партнерки відповідала уявленням про «правильні» прояви гендерної ідентичності або сексуальної орієнтації – наприклад, в одязі або аксесуарах.
  • Обмеження доступу партнера або партнерки до ЛГБТ+ спільноти та її заходів – наприклад, із небажання, щоб їхня пара асоціювалася з нею та відповідною субкультурою. На перший погляд, це більше властиво стосункам із гетеросексуальною людиною, однак насправді не обов’язково – ЛГБТ+ людина також може мати внутрішню гомофобію чи трансфобію, яка штовхає її до обмеження контактів зі спільнотою.
  • Підтримка негативних уявлень та стереотипів щодо ЛГБТ+. Знову-таки, можлива як у гетеросексуальних стосунках, так і в гомосексуальних із мотиву відмежуватися від ЛГБТ+ спільноти, показати свою інакшість, більшу наближеність до «звичайних» гетеросексуальніх пар.

Цій категорії насильства, як можна бачити, особливо притаманний поділ на «справжніх» і «несправжніх», «своїх» і «чужих», що може давати відчуття певного статусу і, знов-таки, вимагає вдаватися до засобів контролю партнера або партнерки заради його збереження. Ці статуси ж, у свою чергу, походять від гендерних установок у цисгетеронормативному суспільстві, повертаючи нас до гендерної зумовленості такого насильства.

Окрема специфіка може виникати в стосунках транслюдей у тих випадках, коли ці стосунки розпочато ще до переходу або камінг-ауту перед партнером або партнеркою. Потім, коли транслюдина його робить і починає відкрито проявляти свою гендерну ідентичність – у тому, як називає себе, у зовнішності тощо, – якщо партнер або партнерка визначає свою орієнтацію як чітко гетеро- чи гомосексуальну, то може відчувати, що вона в таких стосунках опиняється під сумнівом. Іноді партнер або партнерка звинувачує в цьому транслюдину й може вдаватися до різних проявів насилля, щоб змусити її відмовитися від переходу як такого або обмежувати її в проявах гендерної експресії – наприклад, у виборі одягу.

З іншого боку, коли наприклад трансжінка в нових стосунках робить камінг-аут відразу, вона ризикує зіткнутися з агресивною трансфобією. Якщо вона не змінила в документах гендерний маркер на жіночий, то навіть попри жіночу зовнішність їй можуть відмовляти в сприйнятті її як жінки й звинувачувати у введенні в оману. При цьому слід зауважити, що процедури юридичного визнання гендеру далеко не всюди швидкі та доступні, а навіть коли й так, транслюдина має право сама вирішувати, коли саме до них вдаватися й чи вдаватися взагалі.

Описані форми рідко існують окремо одна від одної, а, навпаки, якщо насильство є систематичним, як уже було сказано, можуть поєднуватися й переходити одна в іншу.

Часто насильство починається з суто вербальних проявів, продовжується іншими проявами психологічного насильства – такими, наприклад, як погроза аутингу – і зрештою переростає у фізичне та/або сексуальне насильство. Деякі респондентки досліджень зауважували, що в стосунках між жінками емоційне насильство переважає над фізичним. Інші, водночас, не підтверджували цю тезу, зазначаючи, що одне може часто тягнути за собою й інше.

Для опису насильства з боку партнера як системи може бути використано також «Колесо влади й контролю ЛГБТК+».

ПОГРОЗИПогрози або реальні дії нашкодити вам
Погрози піти від вас або накласти на себе руки
Ризиковане водіння для залякування
Погрози зробити аутинг
Погрози іншим людям, які для вас важливі
Сталкінг
ЗАЛЯКУВАННЯРобити так, щоб ви боялися погляду, певних жестів чи дій
Трощити предмети
Заподіювати шкоду домашнім тваринам
Демонструвати зброю
ЕМОЦІЙНЕ НАСИЛЬСТВОПриниження
Нав’язування вам поганих думок щодо себе
Нав’язування почуття провини
Запитання, чи ви “справжня лесбіянка”, “справжній чоловік”, “справжня жінка” і тд
Використання та підсилення внутрішньої гомофобії, біфобії, трансфобії
ІЗОЛЯЦІЯКонтроль того, що ви робите, з ким бачитеся чи говорите
Звуження кола спілкування та активностей поза стосунками
Використання ревнощів для контролю
Змушування вас звітувати про ваше місцезнаходження
Казати, що ніхто не повірить вам, особливо, якщо ви лесбійка, гей, бісексуальна чи транс-людина
Не дозволяти вам ходити будь-куди наодинці
ЗАПЕРЕЧЕННЯ, МІНІМІЗАЦІЯ ТА ЗВИНУВАЧЕННЯПрименшувати факти насильства
Казати, що цього не було
Переносити провину за насильство на вас
Казати, що ви заслуговуєте на подібне ставлення
Звинувати в “взаємному насильстві”
Казати “жінки не можуть вчиняти насильство щодо інших жінок”/ “чоловіки не можуть вчиняти насильство щодо інших чоловіків”
Казати, що це лише сварка, а не насильство
ВИКОРИСТАННЯ ДІТЕЙНав’язувати відчуття провини щодо дітей
Використовувати дітей для ретрансляції ідей
Погрози забрати дітей
Погрози повідомити владу, що ви гей/лесбійка/бі-/транс-людина, щоб вони забрали дітей
ВИКОРИСТАННЯ ПРИВІЛЕЇВСтавитися як до обслуги 
Приймати важливі рішення без вашої участі
Використовувати привілеї аби дискредитувати вас, наразити на небезпеку, лімітувати ресурси або використовувати систему проти вас
ЕКОНОМІЧНЕ НАСИЛЬСТВОНе давати вам працювати або зберегти роботу
Робити так, щоб ви просили гроші
Втручатися в роботу або навчальний процес
Використовувати вашу кредитну карту без вашого дозволу
Не працювати та вимагати від вас забезпечення

Тут видно, як для збереження влади й контролю над партнером або партнеркою можуть бути використані різні види та засоби насилля: погрози, залякування, емоційне насильство, ізоляція, заперечення, звинувачення, діти як засіб шантажу, привілеї, економічне насильство.

Всі ці засоби стають дієвішими завдяки тому, що живляться гомофобією/біфобією/трансфобією та гетеросексизмом.

Тим самим підсумовується, що саме чинний гендерний устрій, суттєвою складовою якого є подання як норми виключно гетеросексуальних стосунків, а також фіксованості статевих і гендерних ознак, є тим середовищем, що сприяє поширенню насильства не лише з боку чоловіків до жінок, а загалом у стосунках людей різних сексуальних орієнтацій та гендерних ідентичностей.

Якими б не були прояви насильства, якщо вони є систематичними, то крім безпосередньої шкоди постраждалій людині вони можуть мати для неї ще й довготривалі наслідки. Зокрема:

  • тілесні ушкодження;
  • травми внутрішніх органів;
  • зараження хворобою, що передається статевим шляхом, зокрема ВІЛ;
  • загальне погіршення здоров’я;
  • депресія;
  • тривожний розлад;
  • посттравматичний стресовий розлад;
  • порушення сну та/або харчування;
  • соціальна ізоляція;
  • зловживання наркотичними речовинами;
  • знижена самооцінка, сором та почуття провини;
  • проблеми з довірою людям та побудовою стосунків;
  • схильність до самоушкоджень, суїцидальних думок та спроб самогубства.

Багато постраждалих ЛГБТ+ людей називають серед наслідків почуття сорому в тій чи іншій формі.

Зокрема, у лесбійок воно буває пов’язано з шаблоном насилля, що начебто скоюється фізично значно сильнішим чоловіком, у який не вписується, коли насправді насильницею стає інша жінка. У трансжінок сором буває пов’язаний із власним тілом і трансгендерним переходом, що є наслідком гендерної дисфорії та інтерналізованої трансфобії, чим насильники можуть користуватися, щоб тиснути на них.

Все це підкреслює важливість своєчасного надання постраждалим компетентної допомоги без проявів гомофобії, біфобії та трансфобії, а за необхідності – і тривалої підтримки.

Допомога постраждалим від насилля та труднощі з її отриманням

Постраждалі від насильницьких дій з боку партнера залежно від ситуації можуть потребувати допомоги різного типу, зокрема:

  • Допомога з припиненням насилля та забезпечення його неповторення. Іноді з цим можуть допомогти близькі та люди, що стали свідками насилля, але в загальному випадку це завдання правоохоронних органів.
  • Допомога з дистанціюванням від насильника. Може потребувати місця, де постраждала людина могла б тимчасово проживати, зокрема прихистку (шелтеру).
  • Медична допомога – в разі, якщо постраждала зазнала тілесних ушкоджень.
  • Психологічна допомога з подолання наслідків насильства.

Насилля є насиллям незалежно від того, вчиняється воно в різностатевих чи одностатевих стосунках, тож в ідеалі так само не мало б бути різниці й при звертанні за відповідною допомогою та в її наданні відповідними службами. Однак у реальному світі, де гомофобія, біфобія та трансфобія все ще залишаються значними, існують додаткові складнощі, прямі та непрямі бар’єри при отриманні допомоги.

Ці бар’єри можуть виникати на двох рівнях:

– зовнішньому: при спробі отримати допомогу, коли людині в ній відмовляють, надають неналежним чином, або ж надання супроводжується небажаними діями;

– внутрішньому: при прийнятті рішення, чи звертатися за допомогою, коли людина може не наважуватися на це, виходячи з очікувань, що негативні наслідки від такого звертання перевищать позитивні.

Із внутрішніх бар’єрів можна назвати такі:

  • Страх стикнутися з гомофобією, біфобією або трансфобією з боку поліції або інших служб і тим самим отримати не стільки допомогу, скільки ще більше страждань. Також тут можливі й загальні сумніви в тому, що правоохоронна система, рівень фобій у якій залишається високим, в принципі здатна допомогти в таких випадках. Наприклад, лесбійка може боятися реакції на той факт, що в неї стосунки з іншою жінкою, а трансжінка – реакції вже на сам її голос по телефону, який може звучати недостатньо жіночно.
  • Страх того, що таке звернення прямо чи непрямо призведе до аутингу, тобто розкриє сексуальну орієнтацію постраждалої людини тим, кому вона не воліла би цього робити. А це, в свою чергу, може мати для неї негативні наслідки через поширену в суспільстві гомофобію, біфобію та трансфобію.
  • Страх перед тими наслідками, які оприявнення ситуації насильства може за собою потягнути в колі спілкування постраждалої людини в самій ЛГБТ+ спільноті. Зазвичай це коло невелике, і є ризик того, що частина людей з нього встануть на бік насильника або насильниці чи займуть позицію «не виносити сміття з хати», що зрештою збільшить ізоляцію. Та й загалом повторювані обговорення ситуації в такому колі можуть стати зайвим джерелом стресу та ретравматизації. З цієї ж категорії й страх, що насильник або насильниця, дізнавшись про звернення постраждалої за допомогою, може перейти до ще більш загрозливих дій по відношенню до неї.
  • Небажання створювати партнеру або партнерці проблеми навіть попри насильство з його або її боку.
  • Наявність попереднього негативного досвіду подібного звертання в поліцію чи інші служби, який утримує від нової спроби.
  • Стереотипне уявлення, що саме поняття насильства з боку партнера стосується насамперед, а то й виключно, гетеросексуальних пар, де воно вчиняється чоловіком до жінки. Це, з одного боку, може заважати розпізнавати прояви насилля як такі, схиляти до сприйняття їх натомість як «нормальної» складової гомосексуальних стосунків. З іншого боку, якщо насилля й ідентифіковано, постраждала людина може мати очікування, що їй не допоможуть, оскільки відповідні служби не розраховані на роботу з такими випадками. Таким очікуванням сприяє й те, що соціальна реклама на теми протидії насильству зазвичай теж відображає лише «класичне» насильство в гетеросексуальних парах.
  • Уявлення, яке є похідною формою від попереднього: що в гомосексуальній парі насильство може бути тільки з боку більш маскулінного, фізично сильнішого партнера над більш фемінним, фізично слабшим. Тож коли в конкретному випадку це не так, його може бути важче розпізнати.
  • Низька обізнаність про те, куди саме можна звернутися за допомогою від насильства, зокрема про наявність дружніх служб, які мають досвід роботи з ЛГБТ+ людьми, якщо такі є.
  • Побоювання, що озвучування фактів насильства, яке відбувається в ЛГБТ+ середовищі, може бути використане як аргумент проти руху за права ЛГБТ+ людей. З цих позицій самі ж люди з ЛГБТ+ спільноти та організацій можуть схиляти постраждалих мовчати й не повідомляти про випадки насильства, побоюючись, що це зіпсує гарний імідж спільноти загалом та порушить її солідарність. Тут важливо зауважити, що права людини за замовчуванням є у всіх, і жодна людина не повинна доводити, що є «достатньо хорошою» для того, щоб вони були захищені й вона мала можливість ними користуватися.

Якщо узагальнити вищенаведені приклади, то легко помітити, що червоною ниткою крізь них проходить тема гомофобії/біфобії/трансфобії. З інших ключових факторів можна назвати гендерні стереотипи та низьку обізнаність.

Зовнішні бар’єри розглянемо детальніше в контексті відповідних типів допомоги.

Правоохоронні органи

Наявність законодавства та/або певних настанов, що явним чином містять положення щодо роботи поліції з випадками насильства серед ЛГБТ+ людей, безумовно полегшує ситуацію. Це, по-перше, підвищує обізнаність про те, що такі випадки взагалі існують, по-друге, дає більш конкретні інструкції або рекомендації щодо того, як у них діяти і якою саме має бути відповідальність.

Якщо норм із явними згадками ЛГБТ+ немає, це все ще залишає можливість розглядати акти насилля відповідно до законів, що стосуються домашнього насильства загалом, або ж законів, що стосуються завдання певної шкоди. В цьому випадку, однак, із більшою ймовірністю поза увагою можуть опинятися випадки насильства в тих стосунках, де партнери не проживають разом, або ті випадки, в яких насильство не має фізичних проявів. Також деякі співробітники поліції можуть вважати, що закони про домашнє насильство не стосуються одностатевих пар взагалі або тих, чиї стосунки не зареєстровані, й відмовлятися заводити й розслідувати справу.

Водночас, у дослідженні, що проводилося в Литві (ст. 119), поліцейські зауважують, що з їхньої точки зору існуючої нормативної бази достатньо, щоб працювати з випадками домашнього насильства в одностатевих парах навіть без явного прописування їх у законодавстві, оскільки це так чи інакше частина їхньої роботи. При цьому, однак, поліцейські також зазначають, що люди з таких пар до них не звертаються, і не розуміють, що могло б тих від цього утримувати. Звідси можна зробити висновок, що, коли й не є гомофобними самі, поліцейські можуть не усвідомлювати загальний рівень гомофобії в суспільстві. Крім гомофобії, самі процедури подання заяви про насильство можуть сприяти ретравматизації, особливо за відсутності належної психосоціальної підтримки. Отже, для того щоб ЛГБТ+ люди відчували довіру до правоохоронних органів, простої відсутності гомофобії може бути недостатньо. Потрібні більш виразні сигнали та засоби підтримки, які давали б зрозуміти ЛГБТ+ постраждалим, що їм тут нема чого боятися.

Якщо поліцейські необізнані в темі насильства в ЛГБТ+ стосунках, їм може бути важче інтерпретувати ситуації починаючи з визначення, хто є стороною, що чинить насильство, а хто постраждалою. Особливо це стосується ситуацій, коли до поліції звертається не сама постраждала, а третя сторона – наприклад, людина, яка стала свідком акту насилля. Коли насильник і жертва не виглядають «типово», де перший має бути помітно більшим та сильнішим за другу, поліція, відчуваючи складнощі з інтерпретацією подій, може схилятися до того, щоб арештувати обох, а судді – накладати обмеження на обидві сторони, фактично урівнюючи їх у конфлікті. Відповідно до звіту Національної коаліції програм з протидії насильству (NCAVP) США, присвяченому насильству з боку партнера серед ЛГБТК-людей та людей, що живуть із ВІЛ, у 2015 році 31% постраждалих із тих, що зверталися в поліцію, зазнавали помилкового арешту.

Що стосується трансжінок, то серед них більший відсоток тих, хто залучені в сексроботу й зазнають насильства в цьому середовищі. При цьому в багатьох країнах заняття проституцією передбачає кримінальну або адміністративну відповідальність (останнє стосується й України), що в поєднанні з його стигматизованістю призводить до ситуації, в якій постраждалим від насильства не доводиться розраховувати на допомогу поліції. Водночас, подекуди існує хибне уявлення, що майже всі трансжінки пов’язані з проституцією, і відповідно насильство з боку партнера щодо них можливе лише в цій сфері. Це сприяє збільшенню стигматизації та стереотипного підходу з боку поліції до всіх трансжінок взагалі.

В Україні, як уже було сказано, у звітності поліції звернень з приводу насильства в ЛГБТ+ стосунках не зафіксовано. Чинний український закон «Про запобігання та протидію домашньому насильству» не містить згадок сексуальної орієнтації та гендерної ідентичності. При цьому він поширюється на «осіб, які спільно проживають (проживали) однією сім’єю, але не перебувають (не перебували) у шлюбі між собою», а також на «інших осіб, які пов’язані спільним побутом, мають взаємні права та обов’язки, за умови спільного проживання» – таким чином, саме спільне проживання є умовою, за якої під його дію потрапляють і одностатеві пари. За цим законом поліція може винести заборонний припис терміном на 10 днів, який забороняє людині, що вчинила насилля, перебувати з жертвою в місці спільного проживання та наближатися до неї на певну відстань. Через суд можна продовжити його дію як обмежувальний припис терміном до 6 місяців. Також суд виносить покарання, яке залежно від тяжкості насильницького злочину може становити громадські роботи терміном від 150 до 240 годин, арешт терміном до шести місяців, обмеження волі терміном до п’яти років або позбавлення волі терміном до двох років.

У 2017 році також було створено підрозділ поліції «Поліна», що складається з мобільних груп для протидії домашньому насильству. На початку цей проєкт діяв лише в окремих регіонах, у 2019 році ж його було розширено на всю Україну й кількість мобільних груп поступово збільшується (на момент 2021 року повідомлялося, що по всій території Україні їх діє 86). Цей підрозділ не має окремих контактів, але при виклику поліції за номером 102 можна зазначити, якщо потрібна саме «Поліна».

Водночас, інформованість української поліції про одностатеві пари та прояви насильства в них залишається дуже низькою. Навчальні програми не містять згадок цієї тематики, що вже знижує шанси адекватного реагування при звертанні за допомогою. До цього треба додати ще високий рівень гомофобії, біфобії та трансфобії в поліції, який часто проявляється в небажанні взагалі відкривати розслідування за зверненнями ЛГБТ+ людей. З іншого боку, самі ЛГБТ+ люди, усвідомлюючи велику ймовірність стикнутися з гомофобією/біфобією/трансфобією й водночас низьку ймовірність отримати дієву допомогу, часто уникають звертатися в поліцію.

Прихистки

Прихистки для постраждалих від домашнього насильства зазвичай влаштовані за гендерним принципом і в більшості випадків призначені для жінок. Відповідно, для геїв вони виявляються недоступними.

Що стосується трансгендерних людей, то в багатьох випадках наявність чи відсутність обмежень щодо них у шелтері явним чином не оговорюється. На практиці, однак, трансжінки часто стикаються з відмовою в поселенні в жіночих прихистках, якщо мають документи з чоловічою позначкою гендеру, недостатньо конвенційно жіночну зовнішність, або навіть просто коли про їхню трансгендерність стає відомо. З іншого боку, трансчоловіки та небінарні люди, в документах яких залишається жіноча позначка, можуть отримати відмову вже в тому разі, якщо їхня зовнішність маскулінізувалася в процесі транспереходу.

Відповідно до згаданого раніше звіту NCAVP, 27% опитаних постраждалих від насилля намагалися шукати прихистку. З них 44% отримали відмову, яка в 71% випадків була пов’язана з їхньою гендерною ідентичністю.

До певної міри ситуацію компенсують прихистки, підтримувані ЛГБТ+ організаціями й спеціально призначені для ЛГБТ+ людей включно з транслюдьми. Однак їхня кількість зазвичай значно менша, тож можуть виникати ситуації, коли шелтер переповнений і вільних місць у ньому немає, а також коли прихистки є лише в певних регіонах, що робить їх недоступними для людей, які не можуть легко долати великі відстані.

Якщо ЛГБТ+ людині все ж вдається потрапити в звичайний шелтер, це ще не гарантує, що вона почуватиметься там безпечно. Лесбійка, бі- або трансжінка в разі розкриття своєї сексуальної орієнтації або гендерної ідентичності може стикнутися там із проявами гомофобії, біфобії та трансфобії як із боку персоналу, так і інших співмешканок. В крайніх випадках – і з насиллям на цьому підґрунті, що взагалі нівелює весь сенс перебування в такому прихистку.

У прихистках для ЛГБТ+ людей також існує ризик, що партнер-насильник / партнерка-насильниця, щоб дістатися до жертви, спробує обманним шляхом потрапити в той самий прихисток. Така ситуація специфічна саме для ЛГБТ+ стосунків, оскільки в цисгетеросексуальних, наприклад, чоловіка-ґвалтівника в жіночий прихисток не допустять просто за гендерною ознакою.

Все сказане вище стосується так само й України. Тут існують загальні притулки для постраждалих від домашнього насильства, що регулюються низкою законодавчих актів, перебування в яких є безоплатним і не може перевищувати 3 місяці. При цьому відповідні закони не містять згадок про ЛГБТ+, а рекомендації Фонда ООН у галузі народонаселення (UNFPA) щодо створення й підтримки таких шелтерів (сам фонд підтримує низку з них) лише побіжно згадують необхідність забезпечення недискимінаційного доступу до них для низки категорій включно з ЛГБТ+ людьми. На практиці прихистки зазвичай ніяк не позначають свою відкритість до ЛГБТ+ людей, і по факту ті (а особливо транслюди) ризикують стикнутися в них із проблемами.

Водночас є кілька шелтерів, підтримуваних ЛГБТ+ та феміністськими громадськими організаціями: «Інсайт» та «Марш Жінок» спільно підтримують такі у Львові та Чернівцях, Gender Stream – в Ужгороді, «КиївПрайд» – у Києві, «Прожектор» – в Одесі (останній – саме для трансгендерних і небінарних людей). Зазначимо, що вони створювалися й позиціонуються насамперед як орієнтовані на внутрішньо переміщених осіб та постраждалих під час війни, що наразі є особливо актуальною потребою в Україні, тож про доступність також для постраждалих від домашнього насилля можна казати радше теоретично.

Психологічна та медична допомога

Як і прихистки, більшість служб допомоги постраждалим від домашнього насильства, зокрема ліній довіри, орієнтовані на жінок у гетеросексуальних стосунках. При зверненні до них ЛГБТ+ людей працівники таких служб можуть не розуміти, як діяти, не будучи обізнаними з динамікою стосунків в одностатевих парах і виходячи виключно з моделі, в якій за замовчуванням насильником є чоловік, а постраждалою жінка. В гірших же випадках вони можуть і проявляти гомофобію, біфобію та трансфобію, а то й навіть намагатися пояснити те, що сталося, самим фактом перебування постраждалої людини в гомосексуальних стосунках або її трансгендерності та радити змінити сексуальну орієнтацію або гендерну ідентичність.

Так само, існує багато сімейних та парних психологічних консультацій, які можуть допомагати вирішувати проблеми в стосунках на ранній стадії, коли вони не перейшли на рівень систематичного насильства (варто зауважити, що там, де така систематичність має місце, спільні консультації вже не рекомендовані, оскільки насильник або насильниця може скористатися ситуацією, в якій обидві точки зору розглядаються як рівноправні, для звинувачення жертви й тиску на неї). Однак більшість таких консультацій орієнтовані лише на гетеросексуальні пари й психологи, що їх проводять, не мають досвіду роботи з ЛГБТ+ людьми.

Знов-таки, ЛГБТ+ організації намагаються закривати ці потреби, створюючи служби підтримки, орієнтовані саме на ЛГБТ+ людей. Але, як і прихистки, вони можуть не бути доступні в усіх регіонах і не справлятися з усім потоком звернень (який зазвичай складається з будь-яких запитів на психологічну допомогу від ЛГБТ+ людей, і випадки насильства з боку партнера є лише частиною з них). До того ж, постраждалі можуть утримуватися від звертання через побоювання розголосу про ситуацію насильства в самій ЛГБТ+ спільноті.

Співпраця між ЛГБТ+ організаціями та загальними службами підтримки постраждалих від насильства може потенційно підсилювати слабкі сторони, що є в роботі тих та інших. Однак на практиці зв’язки між ними часто нерозвинені, й одні можуть навіть не знати про існування чи особливості функціонування інших.

Що стосується медичної допомоги, то у випадку звертання за нею трансгендерних людей їм з великою ймовірністю доводиться розкривати свій трансстатус, або ж це відбувається само собою в процесі медичного огляду. Це зупиняє багатьох від звертання як такого через страх стикнутися з трансфобією. Також багато лікарів просто необізнані щодо того, як поводитися з трансгендерними пацієнтами, і в окремих випадках відмовляють їм, посилаючись на відсутність відповідної кваліфікації, навіть тоді, коли не йдеться про специфічну допомогу, пов’язану з транспереходом.

В Україні діє Національна «гаряча лінія» з попередження домашнього насильства: тел. 116 123 або 0 800 500 335. Також є безкоштовна Гаряча лінія з протидії торгівлі людьми, запобігання та протидії домашньому насильству, насильству за ознакою статі та насильству стосовно дітей Урядового контактного центра за номером 1547. Хоча вони можуть бути найбільш простим засобом швидкого отримання підтримки, ці лінії не позначаються як доступні в тому числі для ЛГБТ+ людей, і на практиці при користуванні ними останні можуть стикнутися з нерозумінням та некомпетентністю. Те ж саме стосується загальних служб психологічної допомоги.

Водночас, низка ЛГБТ+ та феміністичних організацій підтримують психологічні служби, безпосередньо призначені або дружні до ЛГБТ+ людей. Серед них можна відзначити:

«Інсайт» також підтримує базу дружніх лікарів. Хоча пріоритетом при її створенні були лікарі, необхідні для здійснення транспереходу, вона охоплює також гінекологинь і, що важливо, сімейних лікарів, які можуть бути «точкою входу» для подальшого отримання будь-якої медичної допомоги.

Якщо ЛГБТ+ людина, постраждала від насилля, все-таки наважилася звернутися за тією чи іншою допомогою, то однієї лише відсутності гомофобії, біфобії та трансфобії може бути недостатньо, щоб вона відчувала в спілкуванні належну довіру та комфорт.

Можна надати кілька рекомендацій, які бажано враховувати співробітникам служб допомоги, будуючи діалог із постраждалими:

  • Проводити прийом приватно, без інших осіб у кімнаті. Зокрема, не робити припущень, що людина, яка прийшла з постраждалою – це друг, подруга або родич, якому чи якій можна довіряти.
  • Не робити припущень щодо статі або гендеру партнера або партнерки постраждалої людини. Поки вона не повідомила про це явним чином, використовувати гендерно-нейтральні формулювання, уникаючи вживати рід або поєднуючи, коли уникнути неможливо (наприклад, як у цьому пункті: «партнер або партнерка»).
  • Використовувати в розмові з постраждалою людиною ті ж терміни, які вона використовує для опису партнера або партнерки, ідентичностей, статевих ознак. Якщо термін видається незнайомим, ввічливо перепитувати, що він означає.
  • Не робити припущень, що ЛГБТ+ людина є відкритою. Краще помилитися в бік більшої закритості, ніж стати причиною небажаного аутинга.
  • Не робити припущення, що причиною насилля була ЛГБТ+ ідентичність людини. Хоча в загальному випадку ЛГБТ+ люди часто зазнають переслідувань саме через свою СОГІ, у випадку насилля з боку партнера це зовсім не обов’язково так.
  • Не радити людині кинути її партнера або партнерку. В насильницьких стосунках часто присутня залежність, і погроза партнера або партнерки піти може сприйматися більшою небезпекою за насилля як таке. Тому подібна порада на ранньому етапі може радше налаштувати людину проти того, хто намагається таким способом допомогти.
  • Не висловлювати припущень, що постраждала людина чимось спровокувала насилля. Це буде грою на одному боці з насильником, який може висувати жертві аналогічні звинувачення, що створює та поглиблює в неї почуття провини.
  • Не висловлювати сумнівів та недовіри до того, що каже постраждала людина. Якщо їй було непросто звернутися за допомогою, то така недовіра, в свою чергу, може підсилити її сумніви в тому, що їй варто було це робити.
Системна протидія насильству з боку партнера

Не менш важливими, ніж безпосередня допомога постраждалим від насилля з боку партнера, є заходи, метою яких є зменшення кількості такого насилля щодо ЛГБТ+ людей в принципі. Вони мають передбачати системний підхід до проблеми, який може здійснюватися державними та іншими установами на різних рівнях, бажано комплексно:

  • Впровадження законодавства з протидії насильству, що явним чином містить згадки про ЛГБТ+ людей або СОГІ.
  • Включення в навчальні програми та спеціалізовані тренінги для поліції, лікарів, психологів, соціальних робітників питань, що стосуються ЛГБТ+ людей загалом та насильства щодо них зокрема.
  • Організація служб, підрозділів тощо та розроблення настанов, сфокусованих на роботі саме з ЛГБТ+ людьми, постраждалими від насилля з боку інтимного партнера.
  • Проведення соціальних кампаній, спрямованих на висвітлення проблеми насильства з боку партнера серед ЛГБТ+ людей.
  • Проведення просвітницьких заходів серед ЛГБТ+ спільноти, покликаних навчити краще розпізнавати насилля в стосунках та дати інформацію й поради, як можна діяти, коли воно стається.

Наявність законодавчого визнання ЛГБТ+ стосунків сама по собі сприяє загальному покращенню протидії насильству щодо ЛГБТ+. Крім непрямого зв’язку між наявністю такого визнання і кращим ставленням до ЛГБТ+ людей у країні, є також і більш прямий: воно явним чином встановлює застосовність загального законодавства щодо домашнього насильства до одностатевих пар у зареєстрованих стосунках, є вони шлюбом чи певною формою партнерства. Звісно, при цьому мають значення конкретні формулювання законів, а також і те, наскільки відповідні їхні положення донесені до правоохоронних та інших відповідальних органів. Крім того, поза охопленням усе ще можуть залишатися ті, чиї стосунки незареєстровані.

Для трансжінок, у свою чергу, має значення, наскільки простою та доступною в країні є процедура визнання гендеру. Крім того, що це впливає на якість їхнього життя, в тому числі й в аспектах побудови стосунків, гендерний маркер може мати значення з точки зору застосування до них законодавства з протидії насильству. Ті положення таких законів, що стосуються саме жінок, можуть бути юридично не застосовними до трансжінок, паспортна стать яких позначена як «чоловіча».

Найбільш усеохопним системним підходом з протидії гендернозумовленому насильству є Стамбульська конвенція – Конвенція Ради Європи про запобігання насильству проти жінок і домашньому насильству та боротьбу з цими явищами. Зокрема завдяки тому, що:

  • визначає насильство проти жінок за гендерною ознакою, що означає включення в це поняття також трансжінок;
  • містить максимально широке визначення домашнього насильства як такого, що відбувається в шлюбі або ні, при спільному проживанні чи ні, з боку нинішнього або колишнього партнера будь-якої статі або гендеру, що дає можливість застосовувати його до випадків насильства в одностатевих парах незалежно від наявності чи відсутності реєстрації їхніх стосунків;
  • вимагає заборонити всі види дискримінації жінок, тобто включно з дискримінацією за ознаками СОГІ, та скасувати закони, що містять у собі дискримінаційні норми;
  • вимагає вживати законодавчих та інших заходів для недопущення, розслідування та покарання за вчинення визначених у Конвенції видів насильства, що включають психологічне, фізичне, сексуальне насильство (в т.ч. зґвалтування), переслідування, примусовий шлюб, каліцтво геніталій, примусові аборт та стерилізацію, сексуальні домагання, так звані «злочини честі».

Впровадження Конвенції передбачає реалізацію заходів з метою запобіганню насильству, захисту постраждалих, притягнення до відповідальності тих, хто чинять насильство, а також комплексної політики з протидії насильству. Зокрема:

  • підвищення обізнаності про різні форми насильства;
  • впровадження політики зі зміни гендерних ролей і стереотипів, які сприяють насильству;
  • навчання роботі з постраждалими;
  • співпраця з громадськими організаціями, ЗМІ та приватним сектором з відповідної тематики;
  • створення служб медичної, психологічної, юридичної допомоги постраждалим, а також притулків та ліній підтримки;
  • криміналізація всіх форм насильства проти жінок і домашнього насильства;
  • спеціальні засоби захисту постраждалих на час розслідування та судового провадження;
  • забезпечення негайної та належної реакції правоохоронних органів;
  • залучення всіх відповідальних суб’єктів при впровадженні комплексної політики, в центрі якої лежать права постраждалих.

Перераховане, фактично, може бути готовою основою програми з протидії в тому числі й насильству щодо ЛГБТ+ людей – з мінімальною модифікацією, щоб урахувати постраждалих від насильства також інших гендерів, крім жіночого. Варто однак зазначити, що ратифікація Стамбульської конвенції сама по собі не означає автоматичного впровадження всіх її положень, адже воно може вимагати більшої чи меншої кількості змін у законодавстві, що в свою чергу потребує певного часу. Для контроля цього процесу існує незалежна експертна група GREVIO, а також Комітет Сторін країн-учасниць, яким держава надає звіти про процес впровадження, а вони зі свого боку можуть давати рекомендації, як його покращити.

Із категорії соціальних та просвітницьких заходів з протидії гендернозумовленому насильству варто згадати насамперед міжнародну кампанію «16 днів проти насильства», яка проводиться кожного року з 25 листопада по 10 грудня. Дати вибрані не випадково: перший день – це Міжнародний день за викорінення насильства проти жінок, останній день – Міжнародний день прав людини. Державні установи та громадські організації використовують цей період для проведення різноманітних заходів з привернення уваги до проблеми гендернозумовленого насильства. Тож це може бути гарною нагодою включати в такі заходи ЛГБТ+ тематику й нагадувати, як саме ця проблема зачіпає також і ЛГБТ+ людей.

Відзначимо й інші позитивні приклади заходів з протидії насильству з боку партнера щодо ЛГБТ+ людей, реалізовані в різних країнах.

  • У Бельгії з 2012 року діє «припис тимчасової заборони», який забороняє особі перебувати в місці проживання іншої людини, для якої вона може становити небезпеку. Припис може діяти від 10 днів до 3 місяців, і він застосовний для людей у будь-яких стосунках включно з одностатевими. Закон, який визначає цей припис, однак, критикують за відсутність чітких інструкцій, як саме має визначатися рівень небезпеки, а також за те, що встановлення заборони на практиці потребує багато бюрократичних процедур.
  • У Болгарії законодавчих норм, пов’язаних із насильством, де явним чином згадувалися б ЛГБТ+ люди, як таких немає. Але психологиня з Софії вже багато років займається підтримкою ЛГБТ+ людей, що зазнали насилля, і зрештою стала однією зі співзасновниць Асоціації Імаго – організації, завданням якої є в тому числі така підтримка. Таким чином, ЛГБТ+ люди в Болгарії, хоч і не маючи законодавчого врегулювання, принаймні можуть знайти цю асоціацію й безпечно отримати в ній фахову допомогу.
  • В Угорщині організація NANE, яка працює над протидією гендернозумовленому насильству, підтримує гарячу лінію для постраждалих. Вона співпрацювала з ЛГБТ+ організацією Háttér, тож її співробітники пройшли навчання для підвищення навичок роботи з ЛГБТ+ людьми. Зокрема, коли до них телефонують постраждалі жінки, вони враховують, що ті можуть бути в стосунках як із чоловіком, так і з іншою жінкою, якщо ті не говорять прямо. Тому вони уникають вживати певний рід, а кажуть, наприклад, «партнер або партнерка», щоб співрозмовниця почувалася комфортніше, розповідаючи про свої проблеми в стосунках.
  • У Португалії в 2015 році при виконанні Національних планів дії було проведено низку заходів з ЛГБТ+ тематики, в тому числі тренінги, сфокусовані саме на домашньому насильстві в одностатевих стосунках. Вони були спрямовані на фахівців, що займаються підтримкою постраждалих, у сферах здоров’я, безпеки, соціальної праці, громадських організацій та юриспруденції. За підсумками цієї роботи було також підготовлено настанову, присвячену цим питанням. Згодом у Португалії було створено два спеціалізованих центри для підтримки постраждалих від насильства, насамперед домашнього, де зібрані саме підготовлені фахівці і які співпрацюють з різними організаціями. Також поліція Португалії підтримує вебсайти, через які постраждалі від насилля можуть повідомляти про його випадки й отримувати підтримку в разі, якщо їм складно дістатися до відповідних установ фізично. Нарешті, португальське відділення міжнародної ЛГБТ+ організації ILGA підтримує лінію довіри, психологічні консультації, юридичну допомогу та службу соціальної інтеграції для ЛГБТ+ людей.
  • У Сполучених Штатах Америки законодавством більшості штатів випадки насильства в одностатевих парах розглядаються так само, як і в різностатевих – що, однак, не гарантує рівного застосування таких законів на практиці. При цьому в країні діють як загальні служби допомоги у випадках насильства, так і спеціалізовані, орієнтовані на ЛГБТ+. Зокрема, Національна коаліція з протидії домашньому насильству (NCADV), чия діяльність зосереджена на адвокації та просвітництві, містить на своєму сайті також матеріали, що стосуються ЛГБТ+ людей. Так само й Національна гаряча лінія з домашнього насильства, що має як власну телефонну лінію для допомоги постраждалим від насильства, так і веб-ресурси. А Американська асоціація адвокатури зробила публікацію про права, які має ЛГБТ+ людина, постраждала від домашнього насильства, та за допомогою чого вона може їх захистити. З більш спеціалізованих ресурсів можна відзначити такі:
    • Програма медичного центру Fenway Health з відновлення після насильства для ЛГБТКІА+ спільноти, що включає засоби як допомоги постраждалим (індивідуальні консультації та групи підтримки), так і адвокації (поширення інформації, проведення тренінгів).
    • Спільнота FORGE, що орієнтована на підтримку трансгендерних та небінарних постраждалих від насилля й займається як взаємодією з різними службами допомоги з метою покращення їх роботи, так і з самими постраждалими, надаючи можливості взаємної підтримки.
    • Організація The Network/La Red, створена в 1989 році, підтримується тими, хто пережили насилля, ґрунтується на принципах «антипригноблення» і спрямована саме на протидію насильству з боку партнера в ЛГБТ+ спільноті. Іншою схожою організацією є The Northwest Network.
    • Із поєднання зусиль двох організацій виник Національний ЛГБТК-інститут щодо насильства з боку інтимного партнера. Його діяльність зосереджена на просвітництві і включає в себе збір даних, проведення досліджень, вебінарів та тренінгів. Об’єднання підтримується коштами самих ЛГБТ+ людей, що пережили насилля.

Є також ЛГБТ+ організації ширшого профілю, діяльність яких охоплює й тематику, пов’язану з домашнім насильством. Серед таких можна назвати GLSEN («Мережа просвіти геїв, лесбійок та гетеросексуалів»), Human Rights Campaign, Lambda Legal, NCTE («Національний центр із рівності для транслюдей»), NCAVP («Національна коаліція програм з протидії насильству»), Outright International та низку інших.

В Україні 20 червня 2022 року, після років зволікання й протистояння насамперед із Всеукраїнською радою церков і релігійних організацій, було ратифіковано Стамбульську конвенцію. Однак повне впровадження її положень залишається завданням, яке потребує виконання – загалом за рік, що пройшов після ратифікації, суттєвих змін у законодавстві з протидії насильству не відбулося. Основним тут залишається закон, як уже згадувалося, «Про запобігання та протидію домашньому насильству», прийнятий у 2017 році від початку з певною орієнтацією на Стамбульську конвенцію й у який надалі вносилися зміни в т.ч. з метою приведення в більшу відповідність із законодавством Європейського Союзу. Він, однак, досі не містить згадок про СОГІ.

Водночас, законодавче визнання та захист ЛГБТ+ людей в Україні загалом досі на низькому рівні. Законопроєкт № 5488, що має посилити відповідальність за злочини ненависті та дискримінацію за ознаками СОГІ, поданий у 2021 році, поки так і лишається проєктом. Так само в Україні досі немає жодного правового врегулювання одностатевих стосунків, хоча на рівні Національної стратегії з прав людини це питання стоїть на порядку денному вже кілька років. Законопроєкт щодо реєстрованих цивільних партнерств також перебуває на розгляді і має суттєву політичну підтримку, тож можна сподіватися, що це вже питання не дуже далекого майбутнього.

Процедура трансгендерного переходу в Україні на сьогодні регулюється нормативними документами Міністерства охорони здоров’я, що передбачають встановлення діагнозу шляхом психіатричного спостереження, здійснення медичних втручань зі «зміни статевої належності» (як мінімум, замісної гормональної терапії) та юридичне визнання гендеру – саме в такій послідовності. На практиці цей алгоритм може ускладнюватися через неоднозначні формулювання в клінічному протоколі МОЗ, дефіцит кваліфікованих лікарів та зловживання з їхнього боку. Впровадження в Україні Міжнародної класифікації хвороб 11 перегляду (МКХ-11), процес якого зараз на ранній стадії, відкриває шлях до спрощення процедури переходу принаймні з виключенням із неї обов’язкового психіатричного обстеження. Однак реальні терміни, в які це може відбутися, поки спрогнозувати важко.

Загалом же можна констатувати, що на сьогодні системної протидії насильству з боку партнера щодо ЛГБТ+ людей в Україні як такої немає. Нема ані законодавства, ані державних програм чи служб, ані просвітницьких програм та заходів, у яких ішлося би про ЛГБТ+ у цьому контексті явним чином. Фактично, прогалини в цій сфері до певної міри заповнюють лише громадські організації, що працюють у сфері ЛГБТ+ – при тому теж радше в частині їх загальної діяльності з допомоги ЛГБТ+ людям, аніж присвячуючи певні ресурси саме цій проблематиці. Тож, можливо, цей текст зрештою й стане тією відправною точкою, з якої почнеться системний підхід до теми.

Підсумки та рекомендації

Отже, дослідження явища насильства з боку інтимного партнера щодо ЛГБТ+ людей вказують на актуальність цієї проблематики. Попри це, їй приділяється недостатньо уваги, з одного боку, через повсюдно високий рівень гомофобії, біфобії й трансфобії в суспільстві, а з іншого – через стереотипні уявлення, що насильство в стосунках можливе лише з боку чоловіка до жінки.

Служби, що мають допомагати постраждалим від насилля, часто не налаштовані належним чином і не мають досвіду роботи з ЛГБТ+ людьми, останні ж зі свого боку не мають до них довіри й уникають звертатися за допомогою. На державному, зокрема законодавчому рівні заходи з протидії насильству з боку партнера щодо ЛГБТ+ людей теж здебільшого є недостатніми. При цьому найбільш повні механізми для цього закладені в Стамбульській конвенції, ратифікованій на сьогодні 37 державами.

Наведемо низку рекомендацій, що могли б зробити державні установи, фахівці, які займаються проблемами насильства, а також громадські організації для покращення протидії гендернозумовленому насильству, зокрема насильству з боку інтимного партнера щодо ЛГБТ+ людей в Україні.

ДЕРЖАВІ:

  • Запровадити необхідні зміни в українське законодавство для його повної сумісності з положеннями Стамбульської конвенції.
  • Прийняти закони для покращення правового становища ЛГБТ+ людей, насамперед на основі законопроєктів про реєстровані цивільні партнерства та про протидію дискримінації та злочинам на ґрунті ненависті.
  • Покращити процедуру трансгендерного переходу та пов’язані з нею медичні послуги в бік більшої доступності, зокрема шляхом впровадження МКХ-11.
  • Вжити необхідних заходів для того, щоб у статистиці злочинів фіксувалася належність жертв до ЛГБТ+.
  • Додати в навчальні програми для поліції, психологів, соціальних та медичних працівників інформацію, що стосується тематики СОГІ загалом та насильства з боку партнера щодо ЛГБТ+ людей зокрема.
  • У соціальні кампанії, спрямовані проти гендернозумовленого та домашнього насильства, в явному вигляді включати аспекти, що стосуються ЛГБТ+ людей.

ФАХІВЦЯМ:

  • Провести дослідження щодо насильства з боку інтимного партнера в стосунках ЛГБТ+ людей в Україні.
  • Регулярно підвищувати свою кваліфікацію в питаннях як безпосередньо насильства з боку партнера щодо ЛГБТ+ людей, так і загалом гендернозумовленого та домашнього насильства, а також у тематиці СОГІ.
  • Надавати постраждалим від насильства всю можливу підтримку з урахуванням їхніх особливостей, пов’язаних із сексуальною орієнтацією або гендерною ідентичністю.
  • Допомагати колегам і колежанкам позбуватися гомофобії, біфобії та трансфобії.
  • Максимально використовувати гендерно-нейтральну мову в контекстах насильства з боку партнера, коли не йдеться про конкретних осіб, гендер яких точно відомий.
  • Забезпечувати, щоб прихистки для постраждалих від гендернозумовленого насильства були інклюзивними для негетеросексуальних та трансгендерних людей.

ГРОМАДСЬКИМ ОРГАНІЗАЦІЯМ:

  • Співпрацювати між собою та з державними установами задля створення та підтримки комплексних програм з протидії гендернозумовленому насильству та допомоги постраждалим від нього.
  • Організаціям, що працюють з тематикою домашнього насильства та/або насильства проти жінок, враховувати в своїй діяльності також насильство в ЛГБТ+ стосунках.
  • Проводити заходи та інформаційні кампанії з метою привернення уваги до проблеми насильства з боку партнера щодо ЛГБТ+ людей.
  • Підвищувати обізнаність ЛГБТ+ людей про їхні права та можливі дії у випадках, коли вони зазнають насильства з боку партнера.

Матеріал підготувала Інна Ірискіна, координаторка трансгендерного напрямку ГО “Інсайт”