Усі матеріали блогу
Допомога Транс*-людям
Блог

Транс-перехід в Україні: (не)відповідність стандартам прав людини

Вступ

2016 рік став визначним для українських трансгендерних людей, оскільки саме того року було суттєво змінено нормативну базу, що регулює процедуру транс-переходу загалом і, зокрема, юридичне визнання гендеру – тобто отримання особистих документів, ім’я та гендерний маркер у яких відповідають гендерній ідентичності особи. Залишилися в минулому такі вимоги, як обстеження протягом не менше 30 днів у психіатричному стаціонарі для отримання діагнозу, обов’язкове хірургічне втручання; такі обмеження, як перебування у шлюбі, наявність дітей до 18 років; такі структури, як єдина на всю Україну комісія з питань зміни (корекції) статевої належності.

Водночас, нова процедура все одно залишається далекою від ідеалу, бо визнання гендеру в ній і досі залежить від отримання діагнозу та проведення медичних втручань.

Це досить загальна оцінка якості чинної процедури, однак можна поглянути на її переваги та недоліки й більш детально. Міжнародна організація TGEU – «Трансгендерна Європа» – розробила для цього зручний інструмент: контрольний перелік умов, які мають виконуватися для нормативних документів, що регулюють процедуру визнання гендеру, щоб вони були максимально сумісними з правами людини. Цей перелік можна знайти в публікації «Інсайту» – адаптованому перекладі відповідного матеріалу TGEU, на стор. 49.

Отже, ми пройдемо по всьому переліку критеріїв та проаналізуємо кожен з них – чи реалізована наведена в ньому умова в українській транс-процедурі. При цьому будемо використовувати такі оцінки:

«++» – умова явним чином прописана в нормативних актах, що регулюють процедуру;

«+» – умова не прописана прямо, проте з інших положень, інших нормативних актів або відсутності положень протилежного характеру можна зробити висновок, що вона виконується;

«±» – умова не прописана, і з положень нормативних актів випливає, що вона виконується лише частково або ж їх тексти залишають можливості для неоднозначних інтерпретацій;

«-» – умова не прописана прямо, і з інших положень можна зробити висновок, що вона не виконується;

«–» – положення нормативних актів, що регулюють процедуру, явним чином суперечать даній умові.

Нормативна база

Перш ніж переходити до аналізу, наведемо ті нормативні акти, які безпосередньо регулюють процедуру юридичного визнання гендеру в Україні і, отже, будуть розглядатися в першу чергу.

Набір таких документів включає в себе наступні:

  1. Основи законодавства України про охорону здоров’я, стаття 51 «Зміна (корекція) статевої належності».

Оскільки стаття невелика за обсягом, наведемо її текст повністю:

«На прохання пацієнта відповідно до медико-біологічних і соціально-психологічних показань, які встановлюються центральним органом виконавчої влади, що забезпечує формування державної політики у сфері охорони здоров’я, йому може бути проведено шляхом медичного втручання в закладах охорони здоров’я зміну (корекцію) його статевої належності.

Особі, якій було здійснено зміну статевої належності, видається медичне свідоцтво, на підставі якого надалі вирішується питання про відповідні зміни в її правовому статусі».

  1. Наказ Мінюсту № 96/5 від 12.01.2011 «Про затвердження Правил внесення змін до актових записів цивільного стану, їх поновлення та анулювання», п. 2.16.9.

Так само наводимо повний текст:

«На підставі висновку відділу державної реєстрації актів цивільного стану, складеного згідно з відповідним медичним свідоцтвом про зміну (корекцію) статевої належності, в актовому записі про народження цієї особи змінюються її власне ім’я, по батькові, стать та, за потреби, прізвище у відповідному роді».

  1. Наказ МОЗ № 1041 від 5.10.2016 «Про встановлення медико-біологічних та соціально-психологічних показань для зміни (корекції) статевої належності та затвердження форми первинної облікової документації й інструкції щодо її заповнення».

Цим наказом встановлено форму «Медичного свідоцтва про зміну (корекцію) статевої належності» – того документу, на основі якого, як випливає з попередніх нормативних актів, власне відбувається юридичне визнання гендеру – та підстави (показання), за яких воно має видаватися.

  1. Уніфікований клінічний протокол первинної, вторинної (спеціалізованої) та третинної (високоспеціалізованої) медичної допомоги «Гендерна дисфорія», затверджений Наказом МОЗ № 972 від 15.09.2016.

Цей документ досить повно і детально регулює медичну частину процедури, яка передує отриманню зазначеного вище медичного свідоцтва. Більш докладний його опис можна знайти в публікації «Гендерна дисфорія від А до Я: клінічний протокол».

Згадані документи об’єднує те, що в усіх них фігурує термін «зміна (корекція) статевої належності», який є певним (хоча й некоректним, однак наразі саме він використовується в українському законодавстві) синонімом трансгендерного переходу, ключовим моментом якого, в свою чергу, є юридичне визнання гендеру.

Таким чином, оцінки «++» та «–» можливі тільки в разі наявності відповідних умові положень в одному з цих чотирьох документів, на які надалі будемо посилатися за номерами 1), 2), 3), 4). Якщо для з’ясування того, виконується умова чи ні, доводиться звертатися до інших нормативних актів, які не стосуються процедури безпосередньо – це вже може бути лише «+» або «-».

Тепер, визначивши нормативну базу, підемо послідовно за списком критеріїв.

Критерії для процедури

  • Доступні окремі процедури для зміни імені та зареєстрованого гендеру.

В Цивільному кодексі України є стаття 295, яка визначає право на зміну імені: «1. Фізична особа, яка досягла шістнадцяти років, має право на власний розсуд змінити своє прізвище та (або) власне ім’я» та далі за текстом. На перший погляд здається, що це дійсно жодним чином не залежить від гендеру. Однак повне ім’я в Україні складається з власного імені, по батькові та прізвища, і, як можна побачити, вільно змінювати по батькові ця процедура можливості не дає (це можливо лише за окремих обставин, таких як зміна батьком свого власного імені чи усиновлення). Хоча й прямої заборони на таку зміну теж немає, за відсутності чіткого регулювання на практиці її можна буде здійснити хіба лише шляхом судового рішення. Водночас, можливість зміни по батькові явно вказана у 2), але там вона залежить від зміни (корекції) статевої належності, тобто не є окремою процедурою. Отже, можемо зробити висновок, що умова виконується не для всіх випадків. 

Оцінка «±»

  • Заявник є вільним у виборі імен, включно з гендерно-нейтральними іменами.

Ані 1) – 4), ані вищезгаданий Цивільний кодекс не накладають жодних обмежень на те, які імена може чи не може вибирати заявник. Водночас, це випливає з текстів лише непрямо. Рука вже тягнеться поставити «+», проте знову згадаємо, що повне ім’я включає в себе по батькові, яке людина не вільна вибирати та змінювати.

Оцінка «±»

  • У тексті документу чітко вказано відповідальну установу (наприклад, адміністрація або суд).

Мова тут про установу, відповідальну за юридичне визнання гендеру, тобто фактично зміну документів посвідчення особи. Згідно з 2), відповідальною установою за зміну актового запису про народження особи є відділ державної реєстрації актів цивільного стану. Що стосується медичного свідоцтва про зміну (корекцію) статевої належності, отримання якого передує тому, відповідальна за його видачу установа також чітко вказана в 3): лікувально-консультативна комісія центру первинної медико-санітарної допомоги. Наче все ідеально, проте в 1) – 4) не зазначається, як має відбуватися визнання гендеру після змін в актовому записі про народження, тобто безпосередньо заміна документів, таких як паспорт, трудова книжка, документи про освіту тощо – для цього треба звертатися до інших нормативних актів, де ці питання регулюються на загальних підставах.

Оцінка «+»

  • Процедура є швидкою, і її максимальну тривалість регламентовано явно і чітко.

Тривалість безпосередньо юридичного визнання гендеру в 1) – 4) жодним чином не регламентовано. Можна пошукати загальний регламент у нормативах відповідальних відомств, проте, оскільки в терміни процедури ми маємо включати всі її обов’язкові етапи, важливіше поглянути на часові межі, встановлені в її медичній частині – 4). Там можна знайти наступне формулювання: «Оцінка [для встановлення діагнозу – І.І.] проводиться в амбулаторних умовах шляхом відвідувань пацієнтом лікаря-психіатра не менше ніж 2 роки» (стор. 23). Оскільки згідно з 3) наявність діагнозу «Транссексуалізм» за МКХ-10 є медико-біологічним показанням для отримання медичного свідоцтва, термін у 2 роки є невід’ємною частиною процедури. Він прописаний явно і швидким його точно не можна назвати.

Оцінка «–»

  • Процедура доступна для всіх незалежно від економічної або іншої спроможності.

Умов, які обмежували б доступ для певних категорій осіб за соціально-економічними ознаками явним чином, процедура не містить. Якщо, наприклад, у попередньому Наказі № 60 були такі протипоказання як «грубі порушення соціальної адаптації (відсутність роботи, постійного місця проживання, алкоголізм, наркоманія, антисоціальна поведінка тощо)», «виражене зниження інтелекту для адекватної оцінки можливих ускладнень», то в чинній її редакції подібного немає. Однак спробуємо пошукати, чи не виникають подібні обмеження непрямо.

Звернемо увагу насамперед на вартість процедури. Повторна видача свідоцтва про народження, як можна побачити наприклад тут, на момент написання коштує лише 0,51 грн., що не є обмежуючою сумою. Вартість отримання паспорту у формі ID-картки в разі обміну – 279 грн. за 20 днів або 366 грн. за 10 днів, що вже більше, але також не надмірно. Якщо ж поглянути на медичну частину процедури, то вартість її складових не регламентовано прямо і загалом у поточних українських реаліях вона може бути безкоштовною. Проте в 4) в якості обов’язкового методу лікування вказано гормональну терапію (стор. 17). Наразі можливості отримувати гормональні препарати безкоштовно чи за умовами медичного страхування в Україні для трансгендерних пацієнтів немає. Отже, витрати на гормонотерапію фактично є неявною складовою процедури і можуть обмежувати в доступі до неї бідних людей, які не в змозі собі це дозволити на постійній основі.

Оцінка «±»

  • Доступ до процедури осіб з обмеженою правоздатністю (неповнолітніх та осіб, які перебувають під опікою) регулюється явним чином.

Якщо інші базові документи не містять явних регулювань, то на 4) треба поглянути детальніше з точки зору умов, які впливають на можливість отримання медичного свідоцтва про зміну (корекцію) статевої належності. Зокрема, там є наступні формулювання (стор. 12):

«Психіатричне обстеження дитини з проявами дискомфорту зумовленого невідповідністю статевого самовідчуття, статевою поведінкою та статтю, встановленою їм при народженні (і пов’язаною з цим гендерною роллю) в віці до 14 років проводиться за інформованою згодою обох батьків; після 14 років – обох батьків та дитини».

«Будь які терапевтичні втручання в межах спеціалізованої психіатричної допомоги дітям із гендерною дисфорією можуть проводитися, якщо вони рекомендовані цим протоколом в віці до 14 років за інформованою згодою обох батьків; після 14 років – обох батьків та дитини».

Також у підрозділі про критерії лікування знаходимо: «вік 14 років та старше (у разі лікування малолітньої особи необхідна письмова згода від офіційних представників (батьків, опікунів))» (стор. 27).

Нарешті, клінічний протокол містить окремий розділ «Особливості надання медичної допомоги дітям із гендерною дисфорією». В ньому бачимо наступне: «Дітям, за наявності у них гендерної дисфорії встановлюється діагноз «розлад статевої ідентифікації у дитячому віці», який після досягнення повноліття може бути переглянутий відповідно до діагностичних категорій у дорослих». Оскільки показанням для отримання медичного свідоцтва є діагноз «транссексуалізм», звідси випливає, що за процедурою неповнолітні отримати визнання не можуть, проте після досягнення повноліття можуть отримувати його автоматично, якщо пройшли медичну частину процедури в дитячому віці.

Тут є місце для дискусії щодо самого обмеження, прив’язаного до набуття повноліття, проте регулювання його за текстом документу є досить явним. Водночас, що стосується недієздатних осіб або осіб, правоздатність яких обмежена перебуванням у місцях позбавлення волі – жодних явних формулювань щодо них знайти у тексті неможливо.

Зауважимо, що наведені визначення частково суперечать закону «Про психіатричну допомогу» у статтях 11 та 12: «Психіатричний огляд проводиться лікарем-психіатром: особи, яка досягла 14 років, на її прохання або за її усвідомленою письмовою згодою»; «Амбулаторна психіатрична допомога надається лікарем-психіатром: особі, яка досягла 14 років, на її прохання або за її усвідомленою письмовою згодою». Там само можна знайти й відповідні регулювання щодо осіб, які перебувають під опікою. Суперечності, однак, ще більш ускладнюють використання процедури (варто пам’ятати, що в таких випадках вищу силу має саме закон).

Оцінка: «±»

  • Особи з обмеженою правоздатністю залучені відповідно до їх особистих здібностей, і їх найкращі інтереси є предметом першочергового розгляду у всіх рішеннях, що них стосуються.

Цей пункт частково перегукується з попереднім, де наведено формулювання щодо інформованої згоди. З них випливає, що думка дитини віком до 14 років фактично може взагалі не братися до уваги. Що стосується підлітків у віці понад 14 років, тут уже наголошується на їх певну самостійність: «Враховуючи те, що розвиток статевої ідентичності є змінною величиною, бажано, щоб підліток самостійно задавав темп самопізнання при обстеженні та терапії. Підліток у віці старше 14 років може самостійно звернутися до лікаря загальної практики-сімейного лікаря» (стор. 35) та велике значення надається питанням конфіденційності. Далі (на стор. 37) є і більш чітке формулювання: «Лікар-психіатр дитячий має: 1) інформувати і виступати на захист дітей та підлітків з гендерною дисфорією та їх сімей у їх громадах». Та все ж те, що першочерговими у відповідних аспектах процедури є саме інтереси неповнолітніх чи інших обмежено правоздатних осіб, загалом не видно з тексту безпосередньо.

Оцінка: «±»

  • Доступ до процедури громадян, які проживають за кордоном, регулюється явним чином.

Жодної прямої згадки про таких громадян у документах 1) – 4) немає. Принаймні можливість отримання за межами України медичного свідоцтва, яке мають видавати центри первинної медико-санітарної допомоги, наразі виглядає сумнівно.

Оцінка: «-»

  • Визнання іноземних рішень регулюється явним чином.

Знову ж таки, жодної конкретики з цього приводу у нашій нормативній базі знайти неможливо. Можна припустити, що діагноз F64.0 «транссексуалізм», отриманий за кордоном, має бути визнаний в Україні, оскільки базується на світовому стандарті МКХ-10. Так само, медичні втручання, зроблені за кордоном, за наявності документів, що їх підтверджують, мають бути враховані в Україні. Водночас, іноземний документ посвідчення особи, в якому визнається її гендерна ідентичність, не стане підставою для такого ж визнання в України без отримання діагнозу та медичного свідоцтва на загальних підставах. В будь-якому разі, відсутність чітких регулювань залишає широкий діапазон невизначеності та можливості зловживань у цих питаннях.

Оцінка: «±»

  • Доступ до процедури іноземних громадян, у тому числі біженців, регулюється явним чином.

Як і в попередніх пунктах, жодних прямих згадок в 1) – 4) немає. Якщо медичну частину процедури вони вочевидь можуть пройти та отримати медичне свідоцтво, то актового запису про народження у них в Україні немає, тож за зміною свідоцтва про народження, як і паспорту та інших базових документів посвідчення особи, їм доведеться звертатися до закордонних установ. А заміна, наприклад, посвідки на проживання здійснюється на основі цих документів, в яких їх особисті дані вже мають бути відповідно змінені на момент звертання.

Оцінка: «-»

  • Шукачі притулку та затримані негромадяни мають доступ до тимчасових положень негайної дії на час процедури отримання притулку або перебування під вартою.

Тут мається на увазі, що їм мали б видавати тимчасові документи посвідчення особи, в яких визнавалася б їх гендерна ідентичність. Нічого подібного в чинній процедурі в принципі не передбачено.

Оцінка: «-»

  • Захист приватного життя заявника забезпечується під час і після процедури.

Серед 1) – 4) лише в 4) є окремі згадки про необхідність забезпечення конфіденційності, причому стосуються вони тільки підлітків. Наприклад, щодо психіатричного обстеження: «Результати обстеження є конфіденційними, інформація про особливості статевого самосприйняття, поведінки та гендерну роль можуть бути повідомлені батькам у разі згоди дитини та впевненості лікаря психіатра дитячого в тому, що це не приведе до виникнення кризової ситуації в групі первинної підтримки дитини» (стор. 12). Загалом же окремих механізмів, призначених для захисту приватного життя транс-людей у контексті процедури переходу та юридичного визнання, у цих документах не передбачається.

Натомість можемо звертатися до «Основ законодавства України про охорону здоров’я», де в статті 40 визначено поняття лікарської таємниці: «Медичні працівники та інші особи, яким у зв’язку з виконанням професійних або службових обов’язків стало відомо про хворобу, медичне обстеження, огляд та їх результати, інтимну і сімейну сторони життя громадянина, не мають права розголошувати ці відомості, крім передбачених законодавчими актами випадків. При використанні інформації, що становить лікарську таємницю, в навчальному процесі, науково-дослідній роботі, в тому числі у випадках її публікації у спеціальній літературі, повинна бути забезпечена анонімність пацієнта». А також до більш загальних законодавчих актів, таких як Конституція України та Закон «Про захист персональних даних» – за якими, однак, ситуації, пов’язані з юридичним визнанням гендеру, можуть розглядатися лише на загальних же підставах.

Водночас, в «Інструкції про порядок ведення трудових книжок працівників» у п. 2.13 про зміну записів про прізвище, ім’я та по батькові сказано, що колишні дані просто закреслюються і поруч записуються нові. Крім того, реєстраційний номер облікової картки платника податків містить у собі цифру, в якій закодовано стать власника – чоловічу або жіночу, при цьому механізму зміни цього номеру в українському законодавстві наразі немає. Все це аж ніяк не забезпечує захист приватних даних транс-людини у сфері праці після процедури. 

Оцінка: «±»

  • Спеціалісти, які розкривають особисту інформацію про заявника без явного дозволу з його боку, мають бути притягнуті до відповідальності. 

Тут знову ж таки не маємо нічого конкретного в документах, які регулюють процедуру, проте є стаття 145 Кримінального кодексу України «Незаконне розголошення лікарської таємниці»: «Умисне розголошення лікарської таємниці особою, якій вона стала відома у зв’язку з виконанням професійних чи службових обов’язків, якщо таке діяння спричинило тяжкі наслідки, – карається штрафом до п’ятдесяти неоподатковуваних мінімумів доходів громадян або громадськими роботами на строк до двохсот сорока годин, або позбавленням права обіймати певні посади чи займатися певною діяльністю на строк до трьох років, або виправними роботами на строк до двох років».

Також є загальна стаття 182 того ж кодексу «Порушення недоторканності приватного життя», де сказано: «Незаконне збирання, зберігання, використання, знищення, поширення конфіденційної інформації про особу або незаконна зміна такої інформації, крім випадків, передбачених іншими статтями цього Кодексу, -караються штрафом від п’ятисот до однієї тисячі неоподатковуваних мінімумів доходів громадян або виправними роботами на строк до двох років, або арештом на строк до шести місяців, або обмеженням волі на строк до трьох років». Окремо оговорюються також випадки, коли таке порушення вчиняється повторно.

Оцінка: «+»

  • Залучення або втручання у процедуру подружжя, дітей, колег по роботі або третіх осіб заборонено.

Подібна заборона у документах 1) – 4) наразі відсутня. Більше того, у клінічному протоколі 4) серед обов’язкових медичних втручань, які мають передувати визнанню гендеру, вказано психотерапію, і як один з її видів рекомендовано сімейну терапію (стор. 17–18). Також для неповнолітніх осіб, щоб отримати доступ до процедури, як уже зазначалося, потрібна інформована згода обох батьків (стор. 12).

Оцінка: «-»

  • Підстави для відмови, такі як шахрайські наміри, обмежено і явно наведено.

В документі 3) наведено «медико-біологічні та соціально-психологічні показання для зміни (корекції) статевої належності» і, отже, саме відсутність таких показань може бути підставою для відмови у видачі медичного свідоцтва та наступного визнання. Основним у цих показаннях є наявність «транссексуалізму» за МКХ-10, встановлення ж цього діагнозу (або відмова), хоча й певною мірою регулюється 4), базується на досить розмитих критеріях і, отже, значною мірою залежить від конкретного психіатра – його поглядів та підходів, суб’єктивної оцінки ним пацієнта та його намірів.

Оцінка: «-»

  • Можливість заявника оскаржити рішення регулюється явним чином, як і установа, до якої подавати оскарження.

У тексті 4) щодо закладів третинної медичної допомоги є таке формулювання: «Лікар-психіатр ЗОЗ, що надає третинну медичну допомогу… переглядає діагноз, встановлений пацієнту на вторинній медичній допомозі, у разі незгоди з ним пацієнта» (стор. 13). Однак, це стосується лише оскарження діагнозу, щодо інших же етапів процедури подібних механізмів явно не прописано. При цьому, безумовно, залишається можливість подавати оскарження загальним судовим шляхом.

Оцінка: «±»

  • Введення законодавства у дію контролюється з метою його належного впровадження. У випадках, коли практика не відповідає законодавству, застосовуються засоби судового захисту або перегляду рішень.

Подібного контролю з боку української держави наразі немає і жодним чином не передбачено. Фактично, роль такої контролюючої установи беруть на себе громадські організації, як-от «Інсайт», які мають у складі юристів, готових у разі порушень законодавства вести судові справи. Проте така діяльність є власною добровільною ініціативою цих організацій, яку вони здійснюють за рахунок власних же ресурсів, а ніяк не зобов’язанням.

Оцінка: «±»

Критерії для вимог

  • Самовизначення заявника є єдиною підставою для визнання гендеру.

Згідно з 1), такою підставою в Україні є медичне свідоцтво про зміну (корекцію) статевої належності, для отримання якого відповідно до 3) та 4) у свою чергу необхідний діагноз «транссексуалізм» та здійснення медичного втручання. Отже, умова і близько не виконується.

Оцінка: «–»

  • Особа не повинна робити заяви про асоціювання себе з певним гендером; або забезпечено альтернативи до «чоловічого» та «жіночого».

Хоча тексти документів і не вимагають прямо робити подібну заяву, у 3) соціально-психологічні показання для зміни (корекції) статевої належності визначено як «дискомфорт або дистрес, що обумовлені розбіжністю між статевою ідентичністю індивідуума і статтю, встановленою йому при народженні», передбачаючи тим чи іншим чином необхідність озвучування статевої (тобто гендерної) ідентичності. Що ж до альтернатив чоловічому та жіночому гендеру, таких в українському законодавстві не передбачено.

Оцінка: «-»

  • Запитів на будь-яке втручання або висновок третьої сторони, ані професійної (фахівець із психічного здоров’я тощо), ані приватної (батьки, подружжя, діти, колеги по роботі тощо) не робиться.

Згідно з 4), висновок психіатра, тобто отримання відповідного діагнозу від нього, є обов’язковою передумовою для визнання гендеру.

Оцінка: «–»

  • У запиті на підтвердження проведення хірургічної процедури, гормональної терапії або іншого медичного чи психічного лікування або стану немає потреби.

Форма медичного свідоцтва за 3) передбачає, що в ньому має бути вказано «обсяг медичного втручання в закладах охорони здоров’я щодо зміни (корекції) статевої належності (ендокринологічна терапія, хірургічне втручання та його обсяги тощо)». Також у 4) в якості обов’язкових методів лікування вказано психотерапію та гормональну терапію (стор. 17). Крім того, на стор. 26 можна знайти таке формулювання: «За бажанням пацієнта при проходженні медичних втручань з корекції статевої належності, а саме хірургічного втручання, може бути видане Медичне свідоцтво зі зміни (корекції) статевої належності», хоча в іншому місці (стор. 11) у схожому формулюванні йдеться просто про медичне втручання без його конкретизації.

Оцінка: «–»

  • Процедура не має обмежень за віком і повністю доступна для малолітніх та літніх заявників.

Обмежень за віком згори в документах 1) – 4) дійсно немає. Знизу ж ситуація складніша. Хоча таких обмежень не прописано явним чином, клінічний протокол 4) передбачає, що психіатричне обстеження дитини для встановлення діагнозу «в віці до 14 років проводиться за інформованою згодою обох батьків; після 14 років – обох батьків та дитини». Отже, якщо батьки не нададуть таку згоду, то й доступу до процедури малолітня чи неповнолітня особа отримати не зможе – хоча, як уже зазначалося у розділі критеріїв для процедури, закон «Про психіатричну допомогу» у статті 11 не передбачає потреби у згоді батьків у віці понад 14 років.

Крім того, умова наявності діагнозу «транссексуалізм» за медико-біологічними показаннями з 3) теж є обмежуючою, оскільки в дитячому віці встановлюється інший діагноз, який наразі не є показанням для видачи медичного свідоцтва. В 4) знаходимо пряму вказівку щодо цього: «Дітям, за наявності у них гендерної дисфорії встановлюється діагноз «розлад статевої ідентифікації у дитячому віці», який після досягнення повноліття може бути переглянутий відповідно до діагностичних категорій у дорослих» (стор. 35). Отже, виходячи з цього, юридичне визнання гендеру в Україні можна отримати лише починаючи з 18 років.

Оцінка: «-»

  • Найкращі інтереси дитини та право дитини бути залученою та почутою відповідно до її здібностей, що розвиваються, є переважними, в тому числі у випадках незгоди чи небажання підтримки з боку батьків чи опікунів.

Аналогічна умова вже розглядалася в розділі «Критерії до процедури» і було показано, що, попри окремі рекомендації зважати на самостійність підлітків та конфіденційність отриманої від них інформації, загалом про переважне дотримання найкращих інтересів дитини з тексту 4) стверджувати неможливо.

Оцінка: «±»

  • Діагностична оцінка гендерної ідентичності дитини та інші форми перевірки ідентичності дитини явним чином виключено.

Про це вже йшлося вище: діагностика, навпаки, є одним з ключових елементів процедури відповідно до 3) та 4).

Оцінка: «–»

  • Процедура повністю доступна для заявників, які перебувають у шлюбі або у зареєстрованому партнерстві.

Тут можна зробити невеликий історичний екскурс і згадати Наказ МОЗ № 60 – документ, який регулював медичну частину процедури до 2016 року. В ньому перебування у шлюбі прямим текстом входило до списку протипоказань. З чинного ж документу 3), яким було скасовано попередній, таке протипоказання разом з низкою інших було прибрано і, отже, більше подібного обмеження немає. Наразі вже відомо принаймні про один випадок, коли трансгендерна людина, залишаючись у шлюбі, змогла отримати юридичне визнання й змінити документи.

Оцінка: «+»

  • Існуючий шлюб або зареєстроване партнерство має залишатися чинним без змін. Проте заявник і його партнер можуть за вільним бажанням перетворити свій шлюб на зареєстроване партнерство чи навпаки (якщо це доступно).

Умова на сьогодні не є релевантною для України, оскільки інституту зареєстрованих партнерств у нашій країні немає. Відповідно, якщо б його було введено, це мало б потягнути за собою і розроблення механізмів перетворення шлюбів на партнерства та навпаки, і як саме вони працювали б разом з процедурою визнання гендеру, зараз можна тільки гадати.

Оцінка: «-»

  • Процедура повністю доступна для заявників, які є батьками або опікунами чи мають право відвідування дітей (незалежно від їх віку).

Можемо знову згадати Наказ МОЗ № 60, в якому наявність дітей у віці до 18 років подавалася як протипоказання. В чинних документах подібних обмежень більше немає.

Оцінка: «+»

  • Процедура повністю доступна для заявників, які є засудженими або мають судимість. 

Жодних згадок з цього приводу в документах 1) – 4) немає, але у статті 295 Цивільного кодексу «Право на зміну імені» знаходимо, що здійснення щодо заявника кримінального провадження, перебування його під адміністративним наглядом, у розшуку іноземними державами або наявність непогашеної судимості є підставами для відмови у зміні імені. Також є відкритими питання, як саме в разі перебування в місцях обмеження свободи буде реалізовуватися доступ транс-людини до необхідних для проходження процедури лікарів та медичних втручань, особливо таких як гормонотерапія, що потребують регулярного вживання медпрепаратів.

Оцінка: «-»

  • Заявник не зобов’язаний прожити протягом деякого часу відповідно до гендерної ідентичності (так званий «досвід реального життя») або використовувати запитуване ім’я.

Хоча й документи 1) – 4) не ставлять подібних вимог прямо, в 4) присутні такі формулювання щодо взаємодії з психіатром, на спостереженні у якого має перебувати трансгендерна людина: «Лікар-психіатр обговорює з пацієнтом можливість почати гендерний перехід. Вони також оговорюють дату початку та фіксують його в ІПОіЛ [індивідуальний план обстеження і лікування – І.І.], аналогічно обговорюється частота відвідувань лікаря-психіатра пацієнтом з метою проведення поточного контролю за процесом лікування. При гендерному переході відбувається соціальна адаптація пацієнта в бажаній гендерній ролі. Роль лікаря-психіатра при гендерному переході полягає в допомозі пацієнту спрямувати правильний напрямок переходу, щоб оточення пацієнта приймало його в гендерній ролі, що співпадає з його ідентичністю» (стор. 25).

Зауважимо також, що одним з критеріїв придатності для хірургічних втручань є «принаймні, 12 місяців безперервного життя в гендерній ролі, яка збігається з гендерною ідентичністю» (стор. 33). З одного боку, хірургічні втручання не є обов’язковим видом медичних втручань і проводяться за вибором пацієнта; з іншого, неоднозначність у формулюваннях 4) («при проходженні медичних втручань з корекції статевої належності, а саме хірургічного втручання, може бути видане Медичне свідоцтво зі зміни (корекції) статевої належності» – стор. 26) може призводити до випадків, коли лікарі відмовлятимуться видавати медичне свідоцтво в разі, якщо хірургічне втручання не проведено.

Оцінка: «±»

  • Жодні інші особисті властивості, такі як зовнішність, сексуальна орієнтація, інвалідність, здоров’я або соціальний статус не можуть бути належними підставами для відмови або відстрочки.

І знову можемо згадати попередній Наказ № 60, де були такі протипоказання як «гомосексуалізм, трансвестизм на фоні трансформації статевої ролі», «грубі порушення соціальної адаптації», «неможливість проведення ендокринної або хірургічної зміни (корекції) статевої належності у зв’язку з наявністю важких соматичних захворювань» та ін. В документах чинної процедури подібних обмежень уже немає.

Оцінка: «+»

Критерії для наслідків

  • Після прийняття рішення заявник вважається представником зареєстрованого гендеру за будь-яких обставин.

На перший інтуїтивний погляд так і має бути, але насправді ситуація складніша, оскільки зміна паспорта як основного документа посвідчення особи не означає автоматичної зміни всіх інших документів людини, зокрема й тих, у яких є гендерний маркер. Це значить, що, наприклад, у пенсійних документах або документах щодо дітей людина буде розглядатися відповідно до того гендеру, який їй було приписано до визнання, доки вона сама не звернеться за їх зміною та не завершить її. Причому, оскільки на відміну від зміни свідоцтва про народження та паспорту такі процедури не завжди є чітко врегульованими, нема гарантії, що цей процес пройде швидко та без ускладень.

Оцінка: «±»

  • Після прийняття рішення заявник має всі (гендеровані) права і обов’язки нарівні з іншими представниками того ж зареєстрованого гендеру.

Документи 1) – 4) не дають конкретної інформації з цього приводу, проте в інших нормативних актах можна знайти певні обмеження прав. Так, згідно з Додатком 1 «Розклад хвороб, станів та фізичних вад, що визначають ступінь придатності до військової служби» Наказу Міністерства оборони України № 402 від 14.08.2008 діагноз F64.0 «транссексуалізм» потрапляє в діапазон тих, за якими люди визнаються непридатними чи обмежено придатними до військової служби. Отже, транс-чоловік, що отримав цей діагноз для юридичного визнання гендеру, на відміну від цисгендерних чоловіків буде автоматично звільнений від військового обов’язку.

Також, хоча це не є гендерованим правом, зауважимо, що «транссексуалізм» входить ще й у перелік діагнозів, за наявності яких в Україні заборонено усиновлення та удочеріння згідно з Наказом МОЗ № 479 від 20.08.2008. Хоча проект виключення його та низки інших діагнозів з цього переліку було підготовлено ще на початку 2017 року, на момент написання даного тексту його досі не затверджено, і ситуація лишається без змін.

Оцінка: «-»

  • Положення про рівність, спрямовані на захист заявника на підставі гендерної ідентичності, регулюються явним чином. (Наприклад, кримінальний кодекс, у якому тільки особа жіночої статі розглядається як жертва насилля, має дозволяти розглядати у якості жертв насилля також транс-чоловіків).

На сьогодні єдиний законодавчий акт в Україні, де гендерну ідентичність наведено як підставу для захисту – це Кодекс законів про працю, в якому у статті 21 заборонено дискримінацію за нею у сфері праці. Проте явним регулюванням це назвати не можна, оскільки конкретних механізмів розрізнення такої дискримінації та притягнення до відповідальності за неї там не прописано. При цьому в жодних інших законах гендерна ідентичність не згадується взагалі.

Оцінка: «-»

  • Зміна імені та гендерного маркеру призводить до автоматичної зміни (відповідальними посадовими особами) без сліду у всіх підтримуваних реєстрах.

Такої автоматичної зміни в Україні не передбачається законом і наразі не відбувається. Фактично, різні установи підтримують різні власні системи документування, тому зміну імені й гендерного маркеру в кожних окремих документах трансгендерна людина змушена ініціювати самостійно. Причому далеко не завжди ця процедура є простою й прозорою.

Оцінка: «-»

  • Як тільки рішення набуває чинності, ім’я (імена) та гендерний маркер, які використовувалися раніше, не мають бути доступними публічно або для пошуку за винятком випадків згоди заявника або надзвичайного інтересу.

В умові, що стосувалася захисту приватного життя, вже розглядалася ситуація з трудовими книжками (п. 2.13), де попереднє ім’я закреслюється і поруч пишеться нове і, отже, старі дані лишаються доступними для відділу кадрів будь-якої організації, куди транс-людина звернеться за працевлаштуванням. Крім того, доки необхідні документи не буде замінено, що іноді може займати тривалий час, передбачається, що особа може використовувати документи з попередніми особистими даними, додаючи до них витяг про зміну імені або інших даних (Наказ Мінюсту № 1269/5 від 24.07.2008, зокрема Додаток 8). Тим самим, у кожній такій ситуації особа змушена розкривати свої дані.

Якщо ж наприклад попереднє ім’я людини було розміщено у певній публічній базі даних, то зміна чи видалення цих даних як правило відбувається на запит самої людини (що є її правом згідно з законом «Про захист персональних даних»), а не організацією, яка підтримує базу. Отже, доки вона цього не зробить, воно може залишатися там протягом невизначеного часу. Таким чином, механізми прибирання особистих даних з публічного доступу існують, але не є досконалими.

Оцінка: «±»

  • Наслідком зміни імені є право особи на офіційне звертання до неї з будь-якою метою як до такої, що належить до відповідного гендеру.

У явному вигляді подібне право в українському законодавстві не прописане. Можемо припускати, що воно має дотримуватися за замовчуванням, проте механізми, які б це забезпечували, очевидно, також відсутні.

Оцінка: «±»

  • Державні та недержавні суб’єкти зобов’язані виправити гендеровану інформацію, включно з літерними та числовими комбінаціями в освітніх сертифікатах, робочих посиланнях тощо, без сліду, в тому числі заднім числом.

Як уже згадувалося вище, такого зобов’язання установи в Україні не мають. Більше того, наприклад, ідентифікаційний номер фізичної особи – платника податків містить у собі цифру, в якій закодовано стать особи (чоловічу або жіночу). При цьому механізму зміни цього номеру після юридичного визнання гендеру в законодавстві в принципі не передбачено – навпаки, передбачається, що він закріплюється за людиною на все життя.

Оцінка: «-»

  • За необхідності видаються додаткові документи (звільнення від військової служби, свідоцтво про звільнення з армії тощо), щоб забезпечити рівний доступ до працевлаштування.

В разі транс-жінок, які після юридичного визнання гендеру мають бути звільнені від військового обов’язку, як і цисгендерні жінки, вони можуть отримати відповідні документи на основі діагнозу «транссексуалізм», який визначає їх непридатними для служби. Хоча непридатність – дещо сумнівний спосіб для забезпечення рівності, тим не менш, цей підхід є дієвим.

Оцінка: «+»

  • Існуючі права і набуті привілеї, пов’язані зі шлюбом або зареєстрованим партнерством, залишаються незмінними.

Як уже було зазначено раніше, чинна українська процедура за 1) – 4) не вимагає розірвання шлюбу, а отже, і всі пов’язані з ним права також залишаються. Варто звернути увагу лише на той момент, що з заміною свідоцтва про шлюб на таке, в якому «чоловік і дружина» будуть одного гендеру, можуть виникнути проблеми – принаймні, наразі відомо про випадок, коли після юридичного визнання гендеру в РАЦСі відмовилися його замінювати. Втім, можливість використовувати свідоцтво разом з витягом про зміну імені залишається в будь-якому випадку.

Оцінка: «+»

  • Набуті права на отримання пенсії та/або подібні періодичні виплати залишаються незмінними.

З цього питання явного врегулювання у процедурі немає, тому за замовчуванням можна виходити з того, що вони мають залишатися. При цьому однак виникає питання, як буде врегульовано ситуацію, коли людина, що мала жіночий гендерний маркер у документах, вийшла на пенсію, згодом отримала юридичне визнання гендеру як чоловік, і після того її вік виявився нижче пенсійного для чоловіків. Оскільки в Україні майже немає відкритих літніх транс-людей, тому прикладів вирішення подібних питань на практиці наразі невідомо. Зауважимо, що згідно з чинним законодавством з 2021 року пенсійний вік для чоловіків та жінок буде остаточно урівняно.

Оцінка: «±»

  • Близькоспоріднені стосунки, особливо опіка та право відвідування дітей, залишаються незмінними (так само, як і в секції щодо вимог).

Власне, як і зазначалося в розділі критеріїв для вимог, обмежень, які впливали б на ці права, у чинній процедурі немає, і після її завершення всі права мають так само залишатися, хоча і явним чином це теж не проговорюється.

Оцінка: «+»

  • Після визнання гендеру родитель може зареєструватися відповідно до визнаного гендеру як «мати», «батько» або «родитель» у свідоцтвах про народження та інших документах дітей, народжених раніше та у майбутньому.

Чинні форми актових записів цивільного стану та свідоцтв про народження згідно з Постановою Кабміну № 1025 передбачають, що родителі в цих документах вказуються саме як «мати» та «батько». Отже, можливості змінити графу «батько» на «мати» чи навпаки – таким чином, щоб у свідоцтві було два батька або дві матері – як законодавчо у 2) (якщо розглянути весь текст документу, а не лише наведену на початку статтю), так і навіть технічно не передбачено.

Оцінка: «-»

Підсумки

Тепер, після того як кожну умову було розглянуто детально, спробуємо узагальнити отриману інформацію, зробивши деякі підрахунки, щоб оцінити якість процедури в цілому.

Перелік містить 17 критеріїв до процедури, 13 – до вимог та 12 – до наслідків; загалом 42. Приймемо оцінку, коли критерій виконується і це прописано в нормативних документах 1) – 4) явним чином (++), за 100%, коли ж положення документів явно йому суперечать (–) – це 0%. Відповідно, «+» – 75%, «±» – 50%, «-» – 25%. Приймемо також, що всі критерії мають однакову вагу, хоча це й спрощений підхід, оскільки деякі з них застосовні до будь-якого випадку звертання до процедури, у той час як інші стосуються лише окремих ситуацій. Однак для приблизної оцінки цього буде достатньо.

Підсумувавши окремо за кожним блоком, отримуємо такі результати:

  • критерії для процедури виконуються на 43%
  • критерії для вимог виконуються на 33%
  • критерії для наслідків виконуються на 46%

Таким чином, найбільш проблемною складовою процедури є наявність вимог, які накладають обмеження на доступ транс-людей до неї за тих чи інших умов. Найменш проблемним є те, як юридичне визнання гендеру впливає на подальше життя транс-людини у сенсі дотримання її прав. Проте й тут бажаний результат не досягається навіть наполовину. Загальний же рівень виконання критеріїв дорівнює лише 40%.

Поглянемо також детальніше на ті умови, за якими отримано найкращі та найгірші результати.

Дещо несподівано, що жоден з критеріїв не отримав оцінку «++». Тобто навіть там, де умови виконуються, це випливає з тексту нормативних актів непрямо, а не прописано в них явним чином. Втім, це цілком відповідає поточній ситуації, в якій, на жаль, правам людини для трансгендерних людей в українському законодавстві в принципі не приділяється окремої уваги. При цьому мінімально не дотягнули до вищої оцінки 8 умов зі всього переліку (з них 2 стосуються як вимог, так і наслідків), які складають 19% від нього:

  • чітко вказано відповідальну за визнання гендеру установу (вказано, але лише для отримання та заміни базових документів, заміна інших регулюється окремими нормативними актами);
  • відповідальність за розкриття особистої інформації (випливає лише з інших законодавчих актів);
  • перебування у шлюбі не має бути обмежуючою вимогою, і після визнання пов’язані з цим права зберігаються (виконується, але явно не прописано);
  • наявність дітей, ті ж умови (так само);
  • особисті властивості, такі як сексуальна орієнтація, стан здоров’я тощо не є підставами для відмови (так само);
  • видача додаткових документів, таких як звільнення з військової служби (видаються, але на основі непридатності відповідно до діагнозу).

Тільки за рахунок того, що явно прописати всі ці речі в нормативних документах, які регулюють процедуру, можна було б підвищити її загальну оцінку на 5%. Проте слід зазначити, що в сьогоднішніх українських реаліях спроби максимально явного врегулювання можуть нести в собі певні ризики. Наприклад, якщо вказати в тексті, що людина може отримувати свідоцтво про зміну статевої належності, залишаючись у шлюбі та маючи дітей, таке формулювання може привернути увагу прибічників так званих «традиційних цінностей», викликати спротив з їх боку та спроби взагалі це заборонити, як було раніше. Це звісно не значить, що від подібних формулювань треба взагалі відмовитися. Мова радше про те, щоб враховувати поточну ситуацію і визначати найкращий час та спосіб, коли та як саме їх просувати.

Цілком негативну оцінку «–» отримали 5 критеріїв, або 12% від переліку, з яких 1 стосується загалом процедури і 4 – вимог, які вона містить:

  • процедура є швидкою, і її максимальну тривалість регламентовано явно і чітко;
  • самовизначення заявника є єдиною підставою для визнання гендеру;
  • запитів на будь-яке втручання або висновок третьої сторони, ані професійної, ані приватної не робиться;
  • у запиті на підтвердження проведення хірургічної процедури, гормональної терапії або іншого медичного чи психічного лікування або стану немає потреби;
  • діагностична оцінка гендерної ідентичності дитини та інші форми перевірки ідентичності дитини явним чином виключено.

Останню умову можна розглядати як окремий випадок умови про висновки третьої сторони, що стосується дітей. Якщо поєднати ці дві умови, то 4 пункти, які в результаті отримуємо, мають між собою спільним те, що всі вони є максимально загальними, стосуючись не лише окремих випадків чи категорій людей, а фактично всіх, хто звертаються до процедури. Отже, навряд чи буде помилкою припустити, що саме невиконання цих умов є найпроблемнішими її аспектами.

Якщо формулювання даних пунктів застосувати до нормативних документів, що регламентують українську процедуру, ці аспекти набувають більш конкретного вигляду:

  • вимога психіатричного діагнозу F64.0 «транссексуалізм» за МКХ-10;
  • перебування на спостереженні у психіатра для встановлення цього діагнозу має тривати мінімум два роки;
  • вимога проведення медичного втручання зі зміни (корекції) статевої належності (за окремими формулюваннями воно має бути також «необоротним» чи «хірургічним»);
  • неможливість отримати юридичне визнання гендеру без виконання зазначених вимог.

Фактично, недоліки, виявлені таким аналітичним шляхом, збігаються з тими, які часто можна почути в активістському середовищі, що зайвий раз підкреслює потребу в такій зміні процедури, яка б їх усунула.

Перспективи змін

Реформа процедури, яка зробила б юридичне визнання гендеру можливим на підставі самого лише самовизначення, виглядає не надто реалістичною для України найближчим часом, оскільки вимагає прийняття чи зміни певних законодавчих актів на рівні Верховної Ради, домогтися чого буде непросто. Зміна ж окремих медичних аспектів, за які відповідає Міністерство охорони здоров’я, не тільки теоретично можлива, а й практично вже стояла на порядку денному.

Так, у 2017 році робочою групою при МОЗ за участю правозахисних організацій було розроблено низку виправлень до клінічного протоколу 4). Якби їх було затверджено, як це обіцяло МОЗ, то вищезазначені недоліки частково покращилися б наступним чином:

  • Термін спостереження став би більш гнучким – хоча за замовчуванням передбачалися б ті самі два роки, їх могло б бути суттєво скорочено з урахуванням індивідуальних обставин, насамперед якщо транс-людина вже перебуває на певній стадії переходу.
  • Різні формулювання щодо медичних втручань, необхідних для отримання медичного свідоцтва зі зміни (корекції) статевої належності, було б приведено до узагальненого «медичного втручання», конкретний обсяг якого залежить від бажань та потреб самої транс-людини. З обов’язкових видів втручань залишилася б лише психотерапія.
  • Діагноз, за яким видається медичне свідоцтво, пропонувалося розширити до «гендерної дисфорії», що включило б у нього також дитячий діагноз і, отже, дозволило б дітям та підліткам отримувати визнання.

В результаті принаймні:

  • оцінка умови «Процедура є швидкою, і її максимальну тривалість регламентовано явно і чітко» змінилася б з «–» на «±»;
  • оцінка умови «Процедура не має обмежень за віком і повністю доступна для малолітніх та літніх заявників» змінилася б з «-» на «+».

Загальна оцінка при цьому підросла б до 43%. Звісно, 3% – кількісно не така велика різниця, проте будь-які поліпшення, а тим паче такі, що зачіпають ключові аспекти, краще за їх відсутність.

Однак МОЗ врешті-решт відмовилося підписувати виправлений клінічний протокол, аргументуючи це тим, що нові правила дозволяють впроваджувати в Україні закордонні медичні протоколи з затвердженого переліку джерел без їх адаптації, і, отже, стара методика розробки протоколів більше підтримуватися не буде. Тому на порядку денному виникло впровадження нового протоколу на основі британських медичних стандартів: «Настанова належної практики з діагностики та лікування дорослих з гендерною дисфорією» (на цьому документі значною мірою базується і чинний протокол) та «Проміжний протокол та настанова з надання медичних послуг при гендерній дисфорії 2013/14». На момент написання питання, коли цей протокол буде затверджено МОЗ (якщо буде взагалі), залишається відкритим.

Ми не будемо тут детально аналізувати запропонований протокол з точки зору відповідності контрольному переліку критеріїв – це могло б потягнути на наступну версію даної статті, писати яку матиме сенс у разі його введення в дію. Та все ж звернемо увагу на окремі аспекти, до яких ці критерії застосовні і за якими він має суттєві відмінності від чинного протоколу.

  • Що стосується максимальної тривалості процедури, тут відсутня вимога щодо мінімум 2 років спостереження у психіатра. Проте натомість є вимога прожити «в гендерній ролі, яка відповідає їх гендерній ідентичності, протягом принаймні 2-х років». Отже, знімаючи одне обмеження, процедура у той же час накладає аналогічне йому в іншому місці.
  • Британську настанову орієнтовано виключно на дорослих, тож діти та підлітки опиняються поза її увагою, і їх доступ до процедури в разі затвердження цього документу стане неврегульованим.
  • У тексті явним чином згадується необхідність забезпечення доступу до лікарів-психіатрів людей, що перебувають у місцях відбування покарання.
  • Явним чином розглядаються умови доступу до процедури людей з обмеженими інтелектуальними можливостями.
  • Гормональні та хірургічні медичні втручання не розглядаються як обов’язкові. Водночас, доступ до них потребує рекомендацій від двох лікарів.
  • Чіткіше прописані питання, пов’язані з захистом приватного життя транс-людей.

Як бачимо, впровадження цього протоколу принесе з собою як плюси, так і мінуси, у порівнянні з виправленою редакцію чинного протоколу, яка дасть лише плюси. Проситься висновок, що не завжди готове закордонне є кращим за розроблене своє. Принаймні, коли це закордонне можна взяти лише з обмеженого переліку, що виключає, наприклад, «Стандарти медичної допомоги транссексуальним, трансгендерним та гендерно-неконформним людям» WPATH – «Всесвітньої професійної асоціації зі здоров’я трансгендерів», які в нього не потрапляють попри широке їх визнання в світі. З іншого боку, очікується, що британську настанову буде незабаром переглянуто (це було заплановано ще на 2018 рік) – отже, якщо зараз впровадити протокол на основі чинної редакції, пізніше буде легше перейти і на прогресивнішу нову.

Наприкінці згадаємо ще один потенційний напрямок покращення процедури. Він пов’язаний із майбутнім впровадженням МКХ-11 – Міжнародної класифікації хвороб 11 перегляду, яку вже було оприлюднено Всесвітньою організацією охорони здоров’я в 2018 році, і в якій діагнози, пов’язані з трансгендерністю, більше не належать до психічних захворювань. Як наслідок, спостереження психіатра має бути виключено з процедури, а отже, і пов’язаний з ним термін у 2 роки, а також і наявне зараз у 4) формулювання, яке дозволяє «при потребі», чітко не визначеній, проводити обстеження на базі стаціонару. Також за МКХ-11 «гендерна невідповідність у підлітків та дорослих» – це один спільний діагноз, тому перехід на нього з «транссексуалізму» навіть без додаткових змін автоматично знизить вікову межу для юридичного визнання гендеру, ймовірно, до 14 років. Питання лише в тому, коли саме нову класифікацію буде імплементовано в Україні й усі ці зміни стануть можливими.

Та як би там не було, не можна зупинятися лише на тих покращеннях, які видаються найбільш очевидними та ситуативно простішими для реалізації. Такими окремими заходами можна було б дотягнути виконання критеріїв до рівня близько 50%, проте це залишається досить далеко від бажаного ідеалу.

Натомість результати даного аналізу можна було б покласти в основу плану поступових змін, кінцевою метою яких має бути досягнення стовідсоткової сумісності процедури юридичного визнання гендеру в Україні з правами людини. А далі рухатися за ним нехай і не завжди швидко, але невпинно. Бо шлях здолають ті, хто ним ідуть.

Авторка: Інна Ірискіна